Про це говорили й біологу Сену та астроному Койлю, коли розглядали їхні кандидатури. Але ці двадцятип’ятилітні молоді хлопці — спортсмени, відомі спеціалісти в своїх галузях просто ще не встигли обзавестися сім’ями. Щоправда, Койль, як і Рей, усього себе віддавав роботі, а ось Сен встигав і роботою займатися, і сердечним справам приділяв чимало уваги. Він і дня не міг прожити без флірту, без бігання на побачення, без знайомства з вродливими танійками. Познайомившись із черговою кандидаткою на створення сім’ї, Сен оббігав усіх знайомих, розказуючи, яку незвичайну жінку оце зустрів — прямо ідеальну. І запрошував знайомих на весілля. Але, як завжди, швидко охолоняв від свого захоплення, і вибраниця уже не здавалася йому найкращою. «Вона нічого, — розводив він руками, — але така, як і всі…» І затівав нову серію амурних походеньок, часом ловеласничав з одруженими жінками й іноді, аби врятуватися від гніву обурених чоловіків, йому доводилося просити у свого начальства «найтерміновіше відрядження на край Танії» та перечікувати там біду. Але й «на краю Танії» були вродливі дівчата, і Сен не витрачав марно часу… Та як він не любив жінок, а по-справжньому так і не встиг покохати жодної… «А, може, тому, — казав він друзям за кухлем доброго старого танійського вина, — що суджена ще не зустрілась мені».
Батька свого Сен не знав, бо мати — юне і вітряне дівча — народила його «внаслідок помилки юності», як вона написала у заяві, а тому віддала свою дитину в інтернат і легко забула про ту «помилку юності» на все життя. В інтернаті Сен і виріс. До речі, разом із Койлем, який, щоправда, прибув туди пізніше. Батько Койля — інженер і альпініст-десятитисячник загинув при підкоренні найвищої на Танії вершини, безіменного піку, який нині носить його ім’я. Він зірвався з висоти 10 тисяч 768 метрів, коли до вершини вже рукою було подати, і полетів у прірву. Дружина так любила його, що не змогла перенести втрати — наклала на себе руки. Коли сталося те, Койлю було сім років, але трагедія батьків так боляче вразила його, що душевна рана не затягувалася протягом усього його життя, і лише робота по 20 годин на добу рятувала юнака від туги за батьками.
Рей залишав матір, немічну і висохлу, із пересадженим серцем, що теж уже відмовлялося працювати. Дні старої були лічені, і знаменитий її син, попрощавшись із матір’ю назавжди, поховав її у своєму серці, як тільки-но ступив на трап зорельоту. Батько його — відомий мікробіолог — загинув літ із тридцять тому, коли експериментував на собі з дуже небезпечним вірусом.
Був ще й четвертий член екіпажу, інженер-радіоелектронік Мун — веселий, компанійський юнак, якого неможливо було змусити хоч трохи посидіти спокійно чи бодай помовчати з годину. І ось цей весельчак Мун і не витримав польоту. Через два роки, коли Танія в боковому екрані яріла вже крихітною зіркою, Мун зненацька почав хвилюватися і шукати в небі рідну планету, котра «втекла від них» — принаймні так він запевняв Рея. Екіпаж, як міг, рятував товариша, але пориви веселощів все частіше й частіше у нього змінювались приступами меланхолії, і Мун тоді годинами не відходив від бокового екрана, на якому ледве-ледве, тільки напруживши зір, можна було побачити світлу крапку — Танію. Мун ставав дратівливим, істерично кричав, що Танії більше немає і взагалі немає більше нічого, а є тільки чорна нескінченна порожнеча і що вони у неї в полоні і нікуди не летять, а висять на однім місці, і порожнеча тим часом висосує їхній мозок, як висосала перед цим із Всесвіту простір і час…
Одного разу, коли екіпаж спав, Мун (він тоді чергував у рубці) відключив від енергоблоку кібера, який міг йому перешкодити, розблокував шлюз і, викинувшись у космос, відкрив гермошлем… Десь він — миттєво перетворений на крижану ляльку — напевне й досі літає у чорному просторі і, очевидно, літатиме вічно…
Через 2,5 року зореліт дістався до сузір’я Н-1 (так було зареєстроване те сузір’я за каталогом танійського астронома Нана) і дослідив три планети п’ятої зірки. Всі вони виявились повністю непридатними для життя — атмосфери з аміаку, тиски немислимо величезні. На кожній із трьох планет аналізатори по вивченню зовнішнього середовища, сховані в надміцні оболонки, не витримували більше 20 хвилин. Тиск сплющував їх і розмазував метал по базальтовій корі.
І братів по розуму зореліт за довгу дорогу так і не зустрів.
Пального, запасів кисню та харчів лишалося на три роки, тобто на зворотний шлях.
Поверталися, як на власні похорони.
Надії на врятування танійського людства вже не було. А будувати новий, ще потужніший зореліт, який зміг би стрибнути через немислимий простір аж до центру Галактики, де напевне ж є розумне життя, у танійців уже навряд чи був час.
