В сузір’ї Дракона полностью

Вночі (у Віталія так розгуляються нерви, що він вже не спатиме), під час першої в тих краях весняної грози, коли за стіною госпіталю клекотітиме чвара, небо краятимуть артилерійськими спалахами блискавиці, а громи гахкатимуть, як із гармат, мій друг Віталій Петруня викинеться з вікна…

Мама забере його тіло в Україну і поховає сина в рідному селі степової Херсонщини. («Коли Віталика призвали на ракети, — плакатиме мати, — він так радів, що не в Афган, з якого тоді йшли труни. А виявилось… Може, у тому клятому Афгані мій синок і вцілів би?..»). Над могилою Петруні високе небо, а навколо стільки просторів, яких так прагнув мій друг в заброньованому підземеллі… Тільки вже ніколи йому не доведеться, як мріяв, поводити полями трактора, а в жнива комбайна…

Повернувшись після демобілізації додому, я другодні поїду на Херсонщину — провідати могилу друга-однополчанина. А їдучи, вперто думатиму, що рядовий Віталій Петруня не наклав на себе руки, як дехто вважає, а — загинув на бойовому чергуванні в підземному бункері страшної ракети — вони й нині чаяться в глибинах матінки Землі і в їхній електронній пам’яті закодовано, куди їм летіти і на чиї голови кидати ядерні боєголовки, і став жертвою війни… Чи першої майбутньої, чи останньої, другої світової…

Ні, щоб там не казали, а найкраща форма життя на планеті Земля, як написали ракетники в журналі бойового чергування, таки справді — цивільна.

Повість «В овальному колі — чорний ягуар», трохи несподівану для автора, можна назвати просто… повістю. Себто без уточнення фантастична, хоча елемент фантастики в ній досить-таки відчутний. Але хай буде просто повість. Що я на правах автора й роблю. Адже вона цілком реалістична, дещо пригодницького плану. Чи — гостросюжетна, такий матеріал. А ще її можна назвати (і, мабуть, треба!) невигаданою (їй же Богу, це так!), якщо хочете — документальною. Матеріал (побувавши, звісно, в тих краях, про які й пишу) я добував, як то кажуть, з перших рук. І того ж року — 1989-го — і написав її. Звичайно ж писав у шухляду, бо шкода було не використати такий матеріал. Про публікацію речі тоді не могло бути й мови — радянська цензура її нізащо б не пропустила. Ще б пак — зображується ракетна позиція стратегічного призначення. Тоді це була таємниця за сімома замками!

Сьогодні — інша річ. І держави вже тієї немає (а разом з нею зникла і її драконівська цензура), і табу на всі колись заборонені теми теж давно не існує. Але матеріал і сьогодні — як я переконаний — актуальний, бо й сьогодні нависає над нашим білим (і — єдиним, на жаль) світом загроза ядерної війни — досить, як кажуть, не доведи Господи! — іскри. Та й в українській літературі ця тема не висвітлена. Принаймні читачам вона невідома.

Отож «Чорний ягуар» списаний з натури, нічого в ньому не вигадано. Хіба що… НЛО. Але якщо вже бути відвертим до кінця (але — в міру!), і поява НЛО над ракетою стратегічного призначення військовиками була зафіксована. І відразу ж засекречена (як та що — мовчу!).