— Що більше ласки в диявола, то хитрішу пастку він готує.
Хіба ж це не зрозуміло?
Вона прикусила нижню губу, аж мені стало боляче.
— Може, й так. Але…
— Яке ще «але»? Велике чи мале? — я спробував узяти веселіший тон, проте між її тонкими бровами зібралося дві сумні складочки.
— Я не хочу там бути без тебе.
— Ти й тут повсякчас без мене. Іншого виходу просто немає, повір.
— Я підожду тебе тут, — сказала вона.
— Ні, це небезпечно. Я не знаю, що станеться завтра.
— З тобою?
— Ні, моя пташко. З тобою.
— Тоді забери мене до лісу, — попросила вона.
— Це неможливо.
— Чому?
— Який же з мене буде отаман, якщо я приведу в загін жінку?
Ну, сама поміркуй… Тіно, я давно все передумав — іншої ради немає. Довірся мені. Ми ближчим часом повинні вирушити…
— У такий світ?
— Він не такий далекий, як нам здається. За Збручем живуть наші люди. Такі ж українці, як і ми, тільки на волі. Нам допоможуть.
— Якщо ти вважаєш, що інакше не можна, то хай буде так, — сказала вона якимось відсутнім голосом. — Хай буде так, але дай мені час сходити до Шполи. Треба якось підготувати своїх, бо зникаю ж надовго.
— Поясни їм, що краще зникнути самій, ніж діждатися, поки тебе заберуть.
— Надовго… — повторила Тіна, не чуючи моїх умовлянь. —
А якщо… якщо назавжди?
Я більше не знав, що сказати, бо є речі, над якими не можна довго замислюватись. Інакше зайдеш у глухий кут.
Тіна це також відчула й сама ж мене виручила.
— Налий мені, — сказала вона. — Ні, не вина. Полинівки.
