До збірки ввійшли чотири твори відомого англійського письменника (нар. 1926). Його багата художніми знахідками проза увібрала найхарактерніші тенденції критичного реалізму сьогоднішнього дня: інтерес до проблеми особистості, соціальну критику того, що загрожує цілісності людини — «чорної вежі» індивідуалізму й відчуження, фальшивих цінностей та ілюзій; гуманістичну віру в переможну силу прекрасного в людині та в мистецтві.
Девід приїхав у Котміне в середу пополудні. Вчора о цій самій порі він зійшов на берег у Шербурі, а надвечір був уже в Авранші, де й заночував. Отож решту шляху він долав при світлі дня і міг помилуватися здаля чарівним, як сон, краєвидом: шпилями Мон-Сен-Мішеля, пройтися пішки по околицях Сен-Мало та Дінана. Далі дорога звернула на південь, через мальовничу сільську місцевість, що купалася в сяйві погожого вересневого дня. Девідові одразу припали до серця спокійні краєвиди — старанно доглянуті фруктові сади і поля, що задумливо стояли під тягарем щедрого врожаю. Двічі він зупинявся і замальовував барви, які найбільше вразили його соковитістю і приємним відтінком. На аркуші паперу з'явилося кілька акварельних смужок, а поряд — чітко написані пояснення. Хоч вони і вказували на походження тих смужок (та означала поле, інша — освітлену сонцем стіну, ще інша — далекий пагорб), проте він нічого не малював. Зазначав іще дату, пору дня, погоду і їхав далі.
Девід почувався ніяково за свій чудовий настрій, за те, що він тут втішається один, без Бет, та ще й після сварки, яку сам затіяв. Проте ясний день, свіжі враження і, звичайно, думка про мету цієї подорожі — бентежна і водночас радісна — все це створювало приємну ілюзію парубоцької свободи. Останні кілька миль були найчарівнішими: тепер Девід їхав Пемпонським лісом — одним з небагатьох зелених масивів, які ще лишилися від прадавніх бретонських лісів. Обабіч, затінені зеленим шатром, час від часу пролітали алеї для верхової їзди. Іноді сонячні промені падали на вузьку просіку, вихоплюючи безкраї зарості дерев. Девідове уявлення про край, де старий прожив останні роки, які принесли йому найбільшу славу, стало конкретним. Хоч скільки читай, уявляй, однаково це не те, що побачити на власні очі. Ще не доїхавши до місця, Девід уже знав, що їхав сюди не даремно.
Незабаром він звернув на геть вузьку й безлюдну лісову дорогу — voie communale[2]
Доріжка повела його старим садом, що ряснів червоними сидровими яблуками. Тихо, ніякого собаки. Manoir стояв самітним островом на залитій сонцем галявині серед моря велетенських дубів і буків і був не зовсім те, що Девід сподівався побачити. Може, тому, що погано знав французьку мову і, як не брати до уваги Парижа, майже зовсім не знав Франції. Інакше не переклав би це слово буквально, як англійське «замок». Насправді ж ця будова скоріше нагадувала будинок заможного фермера. Фасад не такий уже й аристократичний: бліда, буро-жовта штукатурка, на якій проступала широка дранка, темні віконниці. Невеличке східне крило, що під прямим кутом прилягало до головної будівлі, з'явилося, очевидно, пізніше. І все-таки було в цьому будинку щось привабливе: старовинний, не дуже великий, затишний, показний на вигляд. Просто Девід сподівався побачити щось величніше.
