Упродовж тривалого часу вилучена з літературного життя, сьогодні поезія Василя Стуса (1938—1985) повертається до читачів, її публікують газети й журнали, народжуються пісні на вірші поета, його твори входять до сценічних вистав. Творчість митця є помітним явищем української та світової літератури, усього нашого суспільного життя. Непересічний талант поета, його трагічна доля, відчайдушна боротьба за національну незалежність, відродження духовності, історичної пам'яті українського народу, сміливі виступи проти комуністичної ідеології викликають великий інтерес до особи митця, до його поетичних творів.До книги ввійшли вірші зі збірок «Зимові дерева» (1970), «Веселий цвинтар» (1971) та «Палімпсести» 1977).Передмову написав син Василя Стуса — Дмитро Стус.ISBN 978-966-03-5461-6 (Шкільна б-ка укр. та світ. літ-ри)ISBN 978-966-03-7451-5© Д. В. Стус (правонаступник), 2016© Д. В. Стус (правонаступник), передмова, 2016© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010
Василь Стус народився в неспокійний і несвятковий Святвечір. Він був четвертою дитиною в родині, яку фатальні зміни гнали світ заочі з рідної Вінниччини. Батько з його старшою сестрою Палажкою вже перебралися до Сталіно. Мама зі старшим братом Іваном поїхали за ними через півтора роки після народження Василя. Після переїзду в Сталіне родина оселилася в гуртожитку «сто сьомого» заводу, в окремій комірчині, де мешкала в маленькій кімнатці.
Раннє дитинство Василя Стуса припало на роки війни. У часи Другої світової Семена Стуса до війська не взяли за віком. Упродовж 1942—1943 років, задля того аби вижити, батькам Василя довелося зміняти на харчі все, що мали. Наприкінці окупації родина остаточно опинилася в злиднях.
Не було полегкості й після визволення. Ставлення до «осіб, які перебували на окупованій території» в Радянському Союзі було доволі жорстке.
1944 року загинув брат Іван. Йому виповнилося лише 15 років...
Життя тривало. Не маючи бажання сидіти самому вдома — тато й мама на праці, а дитячі садочки відразу після війни були завеликою розкішшю, — малий Василь подався до школи за сестрою. Читати він умів. Під час війни зі старшим братом Іваном, батьком та мамою вивчив грамоту.
Упродовж 1944—1946 роки Семенові з Їлиною вдалося поставити на виділеній для них земельній ділянці невеличку однокімнатну хатинку. Там і оселилися вчотирьох. Можна сказати, що «гарне дитинство», як схарактеризував його сам поет, виховало українця, який відчував свою причетність до цілого світу. І хоча в 1954-му він усе ще залишався патріотом своєї країни, але вроджений вітальний дух і почуття справедливості допомогли Василеві здолати віковічну «прибитість» і страх перед світом, що міцно вкорінилися в душах українських селян після голоду 1933-го, репресій 1920—1930-х та воєнного лихоліття.
Срібна медаль, яку Василь Стус отримав за рік після смерті Сталіна, вабила обіцянкою відкритості всіх доріг, а тому 16-річний юнак майже без вагань зібрав речі та й майнув до Києва — столиці тієї справжньої України, за якою він тужив і якою марив. У 16 років на журналістику не приймають. Безапеляційна відмова, яку потрібно було гідно пережити.
Повернувшись до Сталіно, Василь Стус подав документи на українське відділення Сталінського педагогічного інституту. Наймолодший у групі, Василь доволі швидко завоював авторитет поміж студентів і невдовзі зрозумів, що рівень викладачів не надто відповідає його вимогам. Самотужки вивчив латинську мову. Добре знав німецьку, читав Гайне в оригіналі... І на лекціях з німецької мови перекладав текст без словника. Відповідав тільки української мовою.
Поет багато часу проводить у бібліотеці. Побачивши наполегливість і працездатність студента, Василеві почали давати книги з власних книгозбірень окремі викладачі. Упродовж 1954—1956 років Стус мав можливість ознайомитися з ранніми творами Павла Тичини й Максима Рильського, творчістю заборонених тоді Михайля Семенка та Миколи Зерова, Володимира Свідзінського та Аркадія Любченка, Тодося Осьмачки та Михайла Драй-Хмари. Надзвичайно важливим для усвідомлення реальної картини української літератури, в якій Василь уже тоді готувався працювати, було знайомство з прозою Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Бориса Антоненка-Давидовича, Володимира Винниченка, драмами Миколи Куліша.
Порівняно менша пильність радянських каральних органів до студентів-україністів, які навчалися в цьому зрусифікованому краї, позитивно позначалася на їх становленні. Атмосфера страху, спричиненого тиском КДБ, хоча й існувала, але була значно слабшою за ту, яку відчували студенти Києва чи Львова. Залишався більший простір «дозволеного», що активізувало спілкування.
Водночас зі Стусом у Сталінському педінституті навчалися такі відомі в українській літературі постаті, як Олег Орач, Володимир Міщенко, Анатолій Лазаренко, Василь Захарченко, Василь Голобородько.
На останньому курсі інституту Василь Стус готує свою першу справжню добірку віршів і через Тимофія Духовного передає її до редакції «Літературної газети». Передмову до неї написав Андрій Малишко. Її було надруковано в провідній літературній газеті радянської України тоді, коли Стус перебував на військовій службі. Але саме ця публікація стала головним підсумком інститутської доби. Восени 1961 р. поет повернувся до Донецька.
Сутужна фінансова ситуація не дала можливості відпочити, й довелося відразу братися за працю: вже з грудня 1961-го він починає викладати українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівки.
Молодий учитель Василь Стус, нехтуючи програмою, читав школярам власні вірші та розповідав цікаві епізоди з української історії. Проте мрії про аспірантуру й літературну кар’єру не полишають поета.
1 листопада 1963-го року його було зараховано до аспірантури Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Почався новий етап життя. Нові знайомства вселяли оптимізм і давали надію на більш інтелектуальне коло взаємин, чого так бракувало в Донецьку.
