Коли настала черга чатувати, Данило полегшено зітхнув. Сон усе одно не йшов. У грудях товклося далі більше. І не згадка про повішеного, який уже кілька днів гойдався на мотузку біля воріт замку, забирала спокій. Зовсім інше.
Він розклав трубу далекогляда і почав роздивлятися довкола. Замок Гронінґен стояв на березі холодного та не надто привітного моря. Втім, навколо нього не плавали ні капери, ні реїси. Не стріляли з гармат. Невеличкі шхуни, що відпливали та поверталися, ловили рибу та возили вантажі. Навколо замку далеко простягалася рівнина, вкрита зеленою соковитою травою, на якій паслося багато корів. Їх було стільки, що не мав навіть у день ярмарку, напевно, увесь Брацлав із навколишніми селами, який несподівано сплив у спогадах. Плямисті, доглянуті, вони спокійно ходили навколо замку і скубали траву. Дорогою мирно поскрипували вози.
Верхи їздили тільки брат Джоні та його почет. Інколи дейхграф Йоганн, а Данилові нарешті вдалося вивчити і це мудре слово, з’являвся з-за стін у супроводі лише одного вершника, якого кликав Кунрадом. Вони скакали зранку на берег неподалік од замку, де щодня кипіла робота. Там будували нові кораблі. Одразу два!
Дні стояли прохолодні, втім, дейхграф рідко мав на собі камзол, залишаючись переважно у білій розхристаній сорочці. Він лазив на недороблені галеаси, тягав мотузки і навіть брався за сокиру. Йоганн не захоплював чужих галеонів, хоча, за словами Джоні, колись забрав у нього все, натомість будував кораблі власними руками. Це був дивний пан. Жодного разу не доводилося Данилові побачити, як когось карають батогами. А одного разу бідно вдягнутого сільського хлопчика, присланого із замку зі звісткою, Йоганн потріпав по чуприні й наказав дати шматок їжі.
Вони стояли утрьох — нижчий від Йоганна міцний воїн, який завжди був при зброї та обладунках, кульгавий одноногий старий, що вочевидь найкраще розумівся на кораблях, і сам господар замку, котрий, за словами Джоні, не належав йому. Тепер вони ставили щоглу. В цю трубу, захоплену на одному з галеонів «гішпана», було добре дивитися, і Данило побачив усе — радість на обличчях, коли висока щогла непохитно застигла посеред палуби. А крик, що долинав звідти, змусив розплющити очі Купера і Ганса, які встигли заснути.
Неподалік од корабельні постійно горіло багаття. На ньому варилася у здоровезному котлі їжа, і коли наставав час обіду, робітники всідалися попри нього та їли. Цей пан годував своїх селян за те, що працювали на нього — виходило саме так. Якась неймовірна заздрість саме зараз народилася усередині. Перед очима стояли картини життя, про яке не раз мріялося. І це було краще, ніж те, що капітан роздавав награбоване золото. І навіть краще, ніж Казкова країна, яка навічно залишилася у морі Ак-Деніз, спливаючи іноді лише у спогадах.
Та одразу ж надходила думка, що не давала із приємністю роздивлятися це місце, схоже на рай. І навіть його дурна голова швидко збагнула, чому. Він прийшов сюди зруйнувати його. Прийшов зробити це для кривавого Джоні, який забирає чужі життя заради золота, щоби потім самому отримати це саме золото з його ж рук. А можливо, ці самі руки замість нагороди вчеплять каменюку й на його шию, як сталось із Маруфом або невдовзі трапиться з Хальсом.
Думки Данила сягали так далеко, а сам він настільки перейнявся ними, що це мали би помітити поплічники. На щастя, обоє міцно спали. Відклавши трубу, він улігся на траву, пробуючи заспокоїтися. Невдовзі мав повернутися Робін, який ходив шукати схов, що його влаштував Джоні у незапам’ятні часи в лісі поблизу замку. Там лежала зброя.
Усе складалося вдало, і капери готувалися до найголовнішого. Вихиляс дороги, що у цьому місці наближалася до лісу, був найкращим місцем для раптового нападу. Щоранку вони з’являлися удвох. Учора, прямуючи на корабельню, дейхграф із Кунрадом проскакали галопом повз трьох жебраків, які сиділи на траві обіч, не звернувши на волоцюг уваги. Ними були Сліпий Ганс, Купер і Данило. Саме він мав раптово натягнути присипану пилюкою мотузку, прив’язану до куща на протилежному боці дороги, де сховалися Висельник із Робіном. А скинутих вершників мали добивати усі разом.
Серце товклося й тріпотіло, руки ставали ватяними, коли головний виконавець задуму уявляв це насправді. Та ще гірше Данилові ставало від думок про інше.
— Дав би я тобі араку хлебнути, якби мав, — похмуро просичав Робін. — Наче павутиння під камбузом, тремтиш. Дивитися гидко.
— Боюся, — бубонів Данило. — Ніколи коней не зупиняв. А тут двоє! Чи впадуть? А як ні? Поб’ють вони нас верхи — двоє усіх посічуть. Не встигнемо до лісу добігти.
— Впадуть, — посміхнувся Робін. — Ще й покотяться, і ноги поскручують, а може, й шиї. Ти ж як бик. Скільки треба коневі на скаку… Я так робив. Головне — не дивися на них. Дивися лише на кущ, за яким я. Щойно підведуся — цієї ж миті натягуй. Не засни тільки…
— Не засну, — похмуро відповів Данило, набираючи повні груди повітря.