Рік тому назад мадьярські комуністи пропонували цю саму позіцію руським комуністам. Її тоді було одкинуто й всупереч з постановою 3-го укр, з'їзду рад Урядом принято "федерацію", се-б-то принято іменно те "одсування укр. національности на другорядне місце", про яке говорить резолюція рос. ком. партії, те "закріпощення", проти якого так рішуче й загрозливо говорить Троцький.
Але рік тяжкого досвіду не пройшов марно й тепер є певність, що пережитки старого будуть переборені, неясности зникнуть і позіція викрісталізується в нормальному, природному напрямі - повної відмови від якого будь "командування" на Україні, цілковитого признання національної й державної незалежности Української Радянської Республіки й братської, активної, свідомої допомоги українським робітникам і селянам у цьому напрямі.
І тільки тоді згармонізуються в одну велику, міцну силу два моменти в українській революції, - національний і соціальний, - які нерозумінням і помилками як руських соціалістів, так і українських так довго й з такою шкодою для спільної, великої справи визволення працюючих роз'єднувались.
Отаманщина закінчила своє істнування. Одійшла в минуле ця тяжка, шкодлива й ганебна для трудової нації доба її трудної історії.
Ще й з цього боку історія показала українству всю безплодність, усю шкодливість і навіть злочинність намагання убгати відродження української нації в неприродні для неї, огидні її соціальним прагненням форми. Ті люди, які, йдучи за своїми власними клясовими сімпатіями й інтересами, хотять утворити українську державність клясово-буржуазну, - шкодливі й злочинні фантасти: вперед треба мати ті буржуазні кляси, а тоді з ними творити ту державність. Коли ж вони знають самі, що цих кляс немає, що процес витворення їх є справою цілих поколінь, а все ж таки намагаються іменно таку державність утворювати й ради неї боряться проти національної робітниче-селянської державности, коли ради цього валяються в ногах світових насильників і злочинців і продають за поміч у цій боротьбі свій народ, то їм місце тільки на лаві народнього суворого суду.
Відродження української нації в національній сфері йшло й ітиме в гармонії з соціальним визволенням. Це є аксіома трьох-літнього досвіду нашої революції. Що правіще й реакційніще заводився режим на Україні, то більше й глибше було нищення української національности. І то все одно: чи чужими руками чи своїми заводилась та реакція, вона необхідно, неминуче приводила до національного пригноблення. Коли б отаманщині удалось поширити свою владу на всю Україну, то вона необхідно, неминуче привела би з собою загибель української національности. Бо ті сили, які допомогли би їй, по своєму соціальному складу й характеру були б ворожі до української нації, вони мусіли би, - хотіли б того, чи не хотіли,-пригнітити українську національність, коли б хотіли затвердити свій вплив і владу.
Маленький приклад. Отаманщина віддала Кам'янець польській владі, своїй "приятельці", "союзниці", віддала для того, щоб він не дістався в руки Денікіну, ворогові української нації. І що ж: не дивлячись на умову, що поляки не зачеплять українського національного характеру кам'янецької місцевої влади, установ, мови й т. п., поляки зробили те саме, що зробив би й Денікін, - знищили все українське, а завели своє, польське. Польський лакуза "міністр" А. Лівицький, що так недостойно вихилявся перед польськими злодіями, мусів навіть "ноти" писать до своїх перфідних "союзників" з благанням, щоб ті не чинили насильств над українством.
Розуміється, це льокайська наївність польська буржуазія й шляхта мусить іменно так робити, бо така акція необхідно випливає з її клясової, імперіалістичної природи й інтересів. Вона, коли б і хотіла, не могла би инакше робити, не змінивши всієї природи своєї.
І ця сама політика була би й тоді, коли б здійснилися мрії деяких польських, українських і антантських реакціонерів: за допомогою Польщи "увільнити" Україну аж по Київ або й далі. Польська шляхта "увільнила" б її не для українців, а для себе й для тих кляс на Україні, які соціально-рідні їй. А цим самим українська національність була би упосліжена й пригноблена.
Такий закон соціально й національно-історичних умов, у яких перебувала українська нація.
Отже з цього ясно, що чим "лівіший" буде соціально-політичний режим на Україні, тим більше він буде сприятливий для національного відродженая нашого народу. Що повніще буде соціальне визволення, то необхідно тягтиме з собою й повне національне визволення.
І з цього погляду ясно, що з усіх режимів, які можуть бути на Вкраїні, найповніще може забезпечити національне відродження нашого народу режим національно-української радянської соціалістичної влади.
З тих же режимів, які можуть бути на Вкраїні не нац.-українського характеру, безперечно найбільш сприятливий для українського відродження є все ж таки режим радянської соціалістичної влади.
