Вікінг у моєму ліжку полностью

Імлу прорізало рипіння багатьох весел. Час від часу лунав плюскіт. Сірий туман стелився й клубочився над гладенькою поверхнею моря, заступаючи човни: було чутно тільки ритмічні удари весел і приглушені лайки.

Аж ось із туману вигулькнув темний силует, що збільшувався і чорнів, доки раптом не обернувся на дерев’яний корпус бойового човна вікінгів, з бортів якого струменіли віхтики імли. Двадцятеро весел розтинали воду, а сорок воїнів-вікінгів схилялися над цими важкими жердинами.

— Ніколи ще не бачив такого туману, — прошепотів вождь. Це був високий данець з величезними рудими вусами й бородою. — Щось мені це не подобається. — Він зиркнув на дозорця, який стояв на носу човна, що мав вигляд великої драконячої голови. — Де дівся флот? Де інші човни?

Дозорець обслинив пальця й підняв його вгору, немовби визначаючи напрям вітру. Тоді вдивився в імлу, зняв шолома й нашорошив свої вуха, наче радари. Вуха були лапаті й червоні.

Вождь вікінгів вилаявся.

— Сіґурд — ідіот. І чого це ми поставили дозорцем дурня?

Біля нього розреготався Тостіґ.

— Та дуже просто, Ульрику. Бо Сіґурд не вміє ні веслувати, ні куховарити. Що він ще може робити? Ти ж пам’ятаєш, що сталося минулого разу, коли він сів за весло. Ми ж тоді майже годину кружляли по колу. А коли він був кухарем, то почав варити найкраще наше м’ясо в казані з морською водою… бр-р-р! Принаймні тут з ним безпечніше.

Ульрик Чорнозуб сплюнув.

— Дивись, як він настовбурчив вуха. Що за йолоп!

Тоді він гукнув:

— Що там видно, Сіґурде?

— Багато туману, — відповів дозорець. — Ні, ні, чекайте, щось там є. Я бачу щось там, у тумані!

Ульрик Чорнозуб ухопився за щоглу. Невже вони нарешті знайшли решту бойових човнів?

— Що це? Що ти там бачиш?

— Хвилиночку, туман розвіюється. Ага! Я вже це добре бачу.

— І що це, що? — нетерпляче заревів Ульрик.

— Там унизу вода, Ульрику. Я бачу воду. Це — море!

Ульрик Чорнозуб заплющив очі й декілька разів гупнув головою об щоглу.

— Тостіґу, — простогнав він, — цей чоловік принесе нам усім загибель. І хто нас закляв отаким дурнем?

Тостіґ важко засопів, а це означало, що він уже втрачає терпець. Що-що, а втрачати терпець Тостіґ умів дуже добре. Він це робив так часто, що довів це вміння до досконалості. Він видобув свого меча, що його назвав Серцерізом, і рушив уперед. За мить уже був біля дозорця.

— Звичайно, Сіґурде, ти бачиш море. Ми ж на човні. І ми посеред моря, — Тостіґ говорив це так, ніби хотів, щоб кожне слово гатило по Сіґурду, як молот. — Так ось, Сіґурде, якщо хочеш залишитися живим, зроби щось корисне! Вилазь на цю драконячу голову, сиди там і ні пари з вуст, аж поки не побачиш узбережжя Англії. Ти чуєш?

Кажучи це, Тостіґ мало не штрикнув Сіґурда в спину своїм мечем (його гострим лезом). Сіґурд підстрибнув і миттю виліз на самісіньку драконячу голову. А вже звід-там озирнувся й поглянув на Тостіґа.

— Та я ж хотів допомогти, — заскімлив він.

Тостіґ заскреготів зубами й відвернувся до Ульрика, а Сіґурд зітхнув і ще пильніше придивився до туману, що стелився навкруги. Він був зануджений і втомлений. Уже кілька днів стояв тут на дозорі. З якогось дива йому зовсім не дозволяли сідати за весло. Хоч Сіґурд завжди вважав себе чудовим веслярем.

Їхній човен був частиною великої флотилії вікінгів, що збиралися напасти на Англію. Ось уже сім днів вони були в морі, а протягом останньої доби їх огорнуло туманом. Це була якась лиха і зловісна імла, від неї всі ставали люті й роздратовані. Чомусь вони відбилися від решти флоту. І тепер оце дрейфували, самі не знаючи куди.

Сіґурд вибалушив очі, придивляючись до сірятини, що панувала довкола. Настовбурчив вуха. Що це було? Він щось почув? Чувся плюскіт весел, але ж не тільки. Може, це хвилі розбиваються об берег?

Сіґурд виструнчився цілим тілом, лежачи на драконячому носі. Хотів був покликати Ульрика й Тостіґа, але ж вони тільки розсердяться.

Сіґурд ще більше вирячив очі. Туман, здається, став ще густішим. Але той шум не зникав. Це явно розбивались об берег хвилі!

А отже, земля була близько — можливо, аж занадто близько. І хвилі розбиваються не просто об берег, а об скелі. Треба сказати Ульрику. Вони нарешті наближаються до землі.

— Ульрику! Тостіґу! Там…

Цієї миті щось жахливо затріщало, і корабель з усього розгону врізався в низький скелястий берег.

Сіґурда пожбурило, неначе з катапульти, в холодне і слизьке море.

Човном струсонуло, й той зупинився.

Ульрик зірвався на ноги й почав вигукувати команди:

— Задній хід, мерщій, повний назад, розвертатись! Повним ходом назад!

Двадцятеро весел занурилися в море, і вікінги напружили всі м’язи, намагаючись зіштовхнути човна з каміння. Поволі велика дерев’яна посудина поповзла назад. Море невдовзі знову прийняло її в свої обійми й вивільнило з полону.

— Назад, назад! — ревів Ульрик, і човен почав набирати швидкість. — Де той ідіот дозорець?

Тостіґ зиркнув на драконячу голову.

— Дуже прикро, Ульрику, але він, здається, впав за борт, коли ми налетіли на скелі.