Вінні-Пух полностью

— Гей, ви там, перекиньте що-небудь через річку, отам, трохи нижче,— командував Кролик.

Та Пух і без нього вже щось надумав. Він стояв за два плеса нижче від того місця, де зараз борсався Ру, і тримав у лапах довгу тичку. Мить — і Кенга теж була біля нього. Схопивши тичку за другий кінець, вона одним махом перестрибнула через річку. Тепер Пух тримав тичку з одного, а Кенга — з другого боку річки, а далі вони разом опустили її до самої води, і невдовзі Крихітка Ру, який усе ще захоплено булькав: "Дивіться, як я плаваю!" — вчепився за тичку й вибрався на берег.

— Ну що, бачили, як я плаваю? — гордо пищав Крихітка Ру, не звертаючи уваги на бурчання Кенги, поки вона його витирала.— Пуше, ти бачив, як я плаваю? Оце називається плавати!.. Кролику, ти бачив, що я робив? Я плавав!.. Гей, Пацику! Чуєш мене? Як, потвоєму, що я робив? Я плавав!.. Крістофере Робіне, ти бачив, як я...

Але Крістофер Робін нічого не чув і не бачив. Він дивився на Пуха.

— Пуше,— сказав він,— де ти знайшов оцю вісь?

Пух глянув на тичку, котру все ще тримав у лапах.

— Ну, йшов і знайшов,— сказав він.— То це — вісь? А я гадав — звичайна собі палиця, може, на щось знадобиться. Бачу — стирчить у землі, я її й висмикнув.

— Пуше,— урочисто сказав Крістофер Робін.— Експедицію закінчено. Це — земна вісь. Ти відкрив Північний полюс!

— Та ну?! — сказав Пух.

......................................

Коли всі повернулися на лужок, Іа все ще сидів на тому самому місці, де його залишили, і мочив у воді свого хвоста.

— Гей, скажіть хто-небудь Крихітці Ру, нехай він там швидше,— попросив Іа.— У мене дубіє хвіст. Я б не став про це говорити, та правди не приховаєш. І я зовсім не скаржуся, хоча це правда. Хвіст мій добряче змерз.

— А я вже ось! — пропищав Ру.

— О, то ти вже тут!

— Ти бачив, як я плаваю?

Іа витяг хвоста з води і помахав ним.

— Так я і знав,— сказав він.— Нічого не відчуває. Затерп і занімів. Он до чого дійшло. Зовсім задубів. Та коли це нікому не завдає клопоту, значить, так воно й мусить бути.

— Бідненький мій Іа! Я його зараз витру,— сказав Крістофер Робін. Він витяг носовичок і став витирати осликові хвоста. '

— Дякую тобі, Крістофере Робіне. Ти тут єдиний, хто розуміється на хвостах. Усі інші не здатні мислити. У цьому їхня біда. Вони не мають уяви. Для них хвіст — це не хвіст, а просто якась собі китиця поза спиною.

— Не журися, Іа,— сказав Крістофер Робін, щосили розтираючи хвоста.— Тепер йому краще?

— Так, тепер він начебто відчуває себе хвостом. Відчуває, що він комусь належить. Якщо ти тямиш, про що я кажу...

— Привіт, Іа,— сказав Пух, підходячи до них зі своєю віссю.

— Моє шанування, Пуше. Дякую за увагу...

...Пух розгублено подивився на Крістофера Робіна.

— Пух саме знайшов Північний полюс,— сказав Крістофер Робін.— Чудово, правда, Іа? Ось земна вісь!

Пух скромно опустив очі.

— Оце? — спитав Іа.

— Так! — сказав Крістофер Робін.

— То ми шукали оцю штуку? — спитав Іа.

— Саме її,— сказав Пух.

— Гм,— сказав Іа.— Ну що ж. Принаймні дощу не було,— додав він.— І то вже добре.

Вони встромили вісь у землю, і Крістофер Робін прив'язав до неї дощечку з написом:

Потому всі розійшлися по домівках. І здається, хоч я й не зовсім у цьому певен, Крихітці Ру довелося прийняти гарячу ванну й одразу лягти спати.

А Пух так пишався своїм подвигом, що, опинившись у власній хатці біля власного буфета, мусив перш за все гарненько підкріпитися.

Дощ хлюскотів, хлюскотів і хлюскотів. Паць сказав собі, що ніколи за все своє життя — а йому було страшенно багато років: може, три, а може, навіть цілих чотири! — ніколиніколи він ще не бачив стільки дощу одразу. А дощ усе періщив — з ранку до ночі, день за днем, день за днем...

"От якби,— думав Паць, визираючи з віконця,— от якби я гостював у Пуха чи в Крістофера Робіна, чи навіть у Кролика, коли почався дощ, тоді мені весь час було б весело. А так сиди тут сам-один мов палець і думай-гадай, коли ж то цей дощ ущухне!"

І Паць уявив собі, що він сидить у гостях у Пуха й питає його: "Пуше, ти бачив колинебудь отакенний дощ?", а Пух відповідає: "Просто жах, Пацику!" або він, Паць, каже: "От би знаття, чи не розмило дорогу до Крістофера Робіна?", а Пух відповідає: "Бідолашного старого Кролика, мабуть, уже точно вимило з дому".

Отак любенько погомоніти — хіба то не радість, не насолода?! Бо навіщо тоді взагалі здалися такі незвичайні речі, як повені чи потопи, коли тобі навіть ні з ким про них погомоніти?

А видовище, що й не кажи, було-таки справді незвичайне. Маленькі сухі рівчачки, в яких Паць, бувало, так прелюбо копирсався рильцем, стали струмками; маленькі струмки, в яких він, бувало, залюбки брьохався, стали річками; а річка, на берегах якої друзі так весело гралися, вилізла зі свого ложа (так називають річчину постіль) і розлилася так широко та далеко, що Паць занепокоївся, чи не забереться вона скоро у його власне ложе (тобто в його власну постіль).