Шолома він загубив і тепер стояв простоволосий. Легкий зимовий вітрець куйовдив його чуба і бороду. Крицеві лати були залиті синовою кров'ю.
Від Софійських воріт до Десятинної церкви наближався великий загін вершників. Коні хропли, обережно ступали поміж трупами, що густо всіяли просторий майдан.
Баатури розступилися і миттю упали ниць. Тільки один, невисокий, плосколиций,— видно, хан,— з силою пригнув Дмитрову голову...
— Бату-каан! Хіба не бачиш? Кланяйся, орусуте! Падай, собако, на землю!..
Його силою пригнули до землі. Так він і стояв, зігнувшись, ледве дихаючи, аж поки перед ним не зупинився вершник на буланому коні — викоханому, блискучому, з білою гривою і білим хвостом. Тоді аркан розслабився, і він підвівся, став перед вершником, що, втупившись вузькими очима в полоненика, мовчки розглядав його.
— Хто це, Менгу? — нарешті запитав Батий плосколикого.
— Войвода Думитро, Саїн-хане! Сам войвода Думитро! — Хан Менгу злегка вклонився і пояснив: — Мої люди заарканили його і замалим не задушили, але він, на диво, видався міцний і живучий — вижив, очумався.
— Хто ж узяв його в полон?
— Мій джагун Жадігер, Саїн-каане.
— Він нойон?
— Ні, брате, він простий воїн, але хоробрий. Справжній баатур! Я настановив його сотником.
— Він достойний, щоб бути нойоном,— коротко кинув Батий.
— Він буде ним,— погодився Менгу.— За хоробрість я посилаю його з полоном і здобиччю на Ітиль, додому,— він буде старшим обозу.
— Ти правильно вчинив, брате. За хоробрість і відданість треба людей заохочувати,— сказав Батий і раптом, помітивши квадригу, розширив очі.— Гм, а то що? Які гарні коні! Як живі!
І Менту, і його баатури стенули плечима: ніхто не міг відповісти на запитання Саїн-хана.
Тоді із-за спини Менту випхався наперед гостропикий і гостроносий чолов'яга, схилився в низькому поклоні. Його нечесана борода і дзьобатий ніс видалися Дмитрові знайомими, але він не міг пригадати, де його бачив. Загадку розвіяв хан Менту, який став раптом щось пояснювати Батию, і в його мові Дмитро ясно почув ім'я “Доман”.
“Так ось хто міг мене розпізнати! — подумав воєвода.—- Це він не дав мені померти разом з моїми воїнами! Це він завдав мене в татарську неволю, щоб я зазнав сорому і гіркоти чужинецького полону!”
Тим часом, заохочуваний Менгу-ханом, Доман, безперервно кланяючись, почав розповідати Батиєві все, що знав про квадригу:
— То мідні ромейські коні, Саїн-каане. Вони стоять тут двісті і п'ятдесят літ. їх колись вивіз великий князь Володимир із Херсонеса, взявши те місто приступом, як ти нині Київ.
— Ось як! Коназ Ульдемар привіз їх із Куль-оби! Це наводить нас на думку, а чому б нам не перевезти їх до себе, за Ітиль, і не поставити в моїй столищ Бату-сараї? Га? — він запитально глянув на Менту.— Як ти думаєш, брате? Зуміємо? Менгу знизав плечима.
— Нічого складного, брате. Зробимо міцні сани, запряжемо в них три або чотири пари волів, і Жадігер доставить їх в Бату-сарай.
— Ти думаєш, це так просто?
— Ну, коназ Ульдемар якось доставив же! То чому ж ми не зуміємо?
— І то правда. Тоді прослідкуй, брате, щоб у цілості допровадили їх на місце!
— Слухаюсь і підкоряюсь, Саїн-каане,— схилився в поклоні Менгу.— А що робити з войводою Думит-ром? Зламати хребта? Обезголовити? Розірвати кіньми на чотири частини? Чи посадити на кіл?
Батий задумався. Довго дивився на київського воєводу, на його підв'язану через плече руку. При цьому каанове непроникне, мов закам'яніле, обличчя не оживилося жодним почуттям, хоча швидкі зіниці очей свідчили, що під його круглим черепом зяє далеко не безнадійна порожнеча, що там нуртують тугі, напружені мислі.
Потім запитав:
— Ти поранений, Думитре? На тобі свіжа кров...
— То кров мого сина... Він умер від рани на моїх руках.
— Яке нещастя!.. Пережити сина — то велике нещастя! Вай-вай!
— Так, хане. Я не хочу жити. Я хочу померти.
— Але як же ти помреш? На тобі немає свіжої рани?
— Немає,— відповів Дмитро.
— Однак розповідають, що ти нарівні з простими воїнами бився в передніх лавах. І лише — одна рана на руці! Це що — щастя? Везіння?
— Трохи щастя, а більше — військової виучки. Я змалку був воїном.
— Якщо ти змалку був воїном, як і я, то мав би розуміти, що Киюв не міг вистояти супроти мене. Чому ж тоді чинив безнадійний опір? Чому не здав міста без бою?
— А хіба тобі не гидкі боягузи, хане? Хіба ти тоді більше поважав би мене, ніж зараз? Я не поважав би себе!
— Але скільки люду знищено! — вигукнув Батий з досадою.
— У нас була надія, що вистоїмо,— відповів на це спокійно Дмитро.— А не вистоїмо, то краще смерть, ніж довічне ярмо! Ось чому ми билися, не жаліючи живота свого! До того ж падали не тільки наші вої, а й твої, хане, а земля наша велика — якщо кожне місто захищатиметься так, як Київ, то з ким ти залишишся, Батию?
Батий мовчав, а запальний Менгу схопився за шаблю.
— Що він говорить, собака! Я зарубаю його! Однак Батий підняв застережно руку.
