— Але ж це…це…
— Обережніше, капітане! — застеріг його Стен. — Ви ж не збираєтеся зопалу назвати мене грабіжником?
— Ні, я… я… — Работоргівець судомно глитнув. — Я хочу сказати, що вашу світлість, очевидно, ввели в оману радники. Вже два роки як його величність імператор своїм указом дозволив ввозити на терени Імперії рабів з Цорніки. Я маю спеціальну грамоту, видану Імперською Торгівельною Палатою в Златоварі. Мені дозволено займатися торгівлею, зокрема й рабами, в усіх сорока восьми князівствах Західного Краю.
— Я в жодному разі не зазіхаю на ваші законні привілеї, пане Антич. Ви можете продавати своїх рабів де завгодно й кому завгодно, та спершу сплатіть ввізне мито.
— Але указ імператора…
— До чого тут указ імператора? В ньому нічого не мовиться про мито. Та позаяк наш наймудріший імператор оголосив чорнолюдів товаром, то за їхнє ввезення належить платити мито, розмір якого я маю право встановлювати на свій розсуд.
— Сто златих?!
— Саме так. Сто златих за кожного раба, незалежно від віку та статі.
Пал Антич сплеснув руками.
— Що ви робите, ваша світлосте?! Хто ж купуватиме цих чорних свиней, якщо вони коштуватимуть понад сто златих за голову?
— Це вже ваш клопіт. Але спершу ви сплатите до моєї скарбниці… Скільки маєте чорнолюдів?
— С-сорок с-сім, — затинаючись промимрив работоргівець.
— Отже, ви мусите сплатити мито в розмірі чотирьох тисяч семисот златих.
— Отче Небесний! — видихнув Пал Антич. — Де ж я візьму такі гроші?!
— Знов-таки, це ваш клопіт, — недбало знизав плечима Стен. — Або сплачуйте мито, або забирайтеся геть з Мишковича. До вашого відома, нещодавно я, як земельний воєвода, своїм указом встановив обов’язковий для всіх портів Галосагу мінімальний розмір мита на рабів у сімдесят златих. Тож раджу вам спробувати щастя в Ібрії, якщо не хочете плисти зі своїм
— В Ібрії вдосталь рабів-маурі, — забідкався купець. — Я не окуплю там своїх витрат. У північних водах ці тварюки подохнуть від холоду, а в Теґинській протоці спасу немає від маурійських піратів — і ви це чудово знаєте! Ви знищуєте мою торгівлю, государю…
Стен різко урвав його:
— Я знищую не торгівлю, а работоргівлю, пане Антич. Це не одне й те ж саме. До речі, ви слован?
Пал Антич розгублено заморгав, збитий з пантелику раптовою зміною теми розмови.
— Я… По батькові я слован, ваша світлосте. Моя мати була з галів, але це не забороняє мені…
— Отож-то й воно! Шість сторіч тому наші предки-словани прийшли зі сходу й завоювали весь Західний Край за винятком Ібрії. Вони підкорили багато народів, зокрема народ вашої матері. Але вони не перетворили переможених на рабів, а стали жити з ними, як з рівними. Там, де рабство існувало, його негайно скасували. Наші предки були волелюбними людьми, понад усе вони цінували свободу — як свою, так і чужу, — і люто ненавиділи неволю. — Стен на секунду замовк і спрямував на Пала Антича нищівний погляд. — А ви що робите, жалюгідний нащадок великих пращурів? Відроджуєте рабство, проти якого боролися ваші предки — і словани, і гали! Невже ви забули, про що написано в Золотій Хартії: „Кожна людина в Імперії є вільна і може належати винятково самій собі“?
— Але імператор… — вже задля проформи намагався протестувати Пал Антич.
— Ідіть ви до біса… — Стен лише останньої миті стримався, щоб не додати „зі своїм імператором“. — Отже, так. Не пізніше ніж за годину ви маєте підняти вітрила і залишити порт, бо інакше ваше судно буде заарештовано, а весь товар конфісковано за несплату мита. Забирайтеся куди завгодно — хоч в Ібрію, хоч на північне узбережжя, хоч у Серединне море, а хоч і до пекла, — мені байдуже. Нашу розмову закінчено, пане Антич. Ви вільні.
Стен повернувся до нього спиною. Работоргівець поривався був продовжити суперечку, але дружинники не стали церемонитися з ним й швиденько відтіснили його від причалу. Скорившись урешті долі, Пал Антич почвалав до своєї шлюпки.
— Добряче ви приструнили мерзотника! — схвально озвався Іштван. — Мені сподобалось, як ви говорили про наших предків.
Примруживши очі, Стен подивився на рейд. Шлюпки зі „Святої Ілони“ та „Князя Всевлада“ вже готувалися до повернення на берег.
