I був я неправий, звичайно. Нiколи не треба забувати про своє призначення i завжди пам'ятати, що митцi покликанi народом для того, аби показувати свiтовi насамперед, що життя прекрасне, що само по собi воно є найбiльшим i найвеличнiшим з усiх мислимих благ. Дивно й жалiсно часом думати, що нема у нас сили i ясностi духу пройнятися щоденним розумiнням щастя життя, мiнливого в постiйнiй драмi й радостi, i що так багато краси марно проходить мимо наших очей.
Але сiдаймо ще раз у вербовi човни, прошу вас. Вiзьмiмо весла ясеновi i вернiмось на Десну, на веселi води того року, коли рятували ми з батьком людей на великдень.
Довго стояла вода весняна, пам'ятаю. Ще в переплавну середу було її багато по левадах i долинах, тому i косовиця в те лiто розпочалася пiзно.
Збирались ми на косовицю завжди довго. Вже було сонце зайде, а ми ще збираємось. Що клопоту, а лайки, мати лає когось, потiм, побачивши мене, як заголосить:
- Уже на возi, ой!.. Малого хоч би не брали! Комарi з'їдять!
- Не з'їдять, цiлий буде,- сердиться батько.
- Так утопиться в Деснi, от щоб я пропала, втопиться!
- Не втоплюся, мамо!
- Невiглас! Упадеш там з кручi в прiрву, ой лихо менi!
- Ну, мамо, чого б я падав з кручi... годi...- я трохи не плачу.
- Так косою зарiжешся. Кажи, будеш плигати помiж косами?
- Не буду! Ой їй же ти богу - не буду!
- Брешеш! Сашечко, останься дома,- благає мене мати.- Там так страшно в кущах!
- Не страшно, мамо.
- Там же ями в озерах!
- Я не полiзу в яму.
- Та гадюки там у лiсi, ой!
- Ну, мамо, годi... ат!
- Не їдь-бо, синочку. Не пускайте його!..
На моє щастя, на материнi прохання нiхто не звертає уваги. Батько востаннє оглядає воза.
- Чи все взяли, що треба?
Все взяли: картоплю, цибулю, огiрки, хлiб, казан, велику дерев'яну миску, волок, рядно, косарський прилад, граблi,- все вже на возi.
I ось вiдчиняються ворота, мати хреститься i щось проказує, конi рушають - ми їдемо.
Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля кує менi розлуку. Довго-довго, не один десяток рокiв буде проводжати мене мати, дивлячись крiзь сльози на дорогу, довго хреститиме менi слiд i стоятиме з молитвами на зорях вечiрнiх i ранiшнiх, щоб не взяла мене нi куля, нi шабля, нi наклеп лихий.
Довго вириватимусь я в дорогу, поспiшаючи в тривожну далечiнь. Прощання перейде колись у картини мої, розлука зiв'є собi гнiздо в моєму серцi. Всi покидатимуть когось i поспiшатимуть назустрiч невiдомому, i комусь буде жаль. Тiльки я ще нiчого не знаю про се.
Я лежу на возi. Навколо, спинами до мене, дiд i батько з косарями. Мене везуть у царство трав, рiчок i таємничих озер. Вiз наш увесь дерев'яний: дiд i прадiд були чумаками, а чумаки не любили залiза, бо воно, казали, притягає грiм. До Десни верстов п'ять дуже складної дороги. Переїхати треба двi великi калюжi з гнилицями, що нiколи не висихали, два мости, потiм знову одну гнилицю, потiм два хутори з собаками i село Мале Устє по вузесеньких кручених вуличках, далi треба їхати вздовж рiчки крутим берегом i боятись, щоб не перекинутись у воду, потiм треба було брати праворуч униз i з розгону - через рiчечку бродом, далi на гору i з гори, i знов на гору i з гори, а далi праворуч раз i другий, i знов понад рiчкою мiж осик i дубiв, i вже аж там, над самою Десною, було моє царство.
По дорозi косарi гомонiли про рiзне, злазили з воза перед калюжами й на гору, потiм сiдали, i я знову бачив навколо себе вгорi їх велетенськi спини, а над спинами i косами, якi вони тримали в руках, як воїни зброю, у високому темному небi свiтили менi зорi й молодик.
Пахне огiрками, старим неретом волока, хлiбом, батьком i косарями, пахне болотом i травами, десь гукають, i... зразу чую, деркачi й перепiлки. Чумацький вiз тихо рипить пiдi мною, а в синiм небi Чумацький Шлях показує дорогу. Дивлюсь я на моє небо i повертаю з возом i косарями праворуч i лiворуч, i зоряний всесвiт повертає разом з нами, i я непомiтно лину в сон, щасливий.
Прокидаюсь на березi Десни пiд дубом. Сонце високо, косарi далеко, коси дзвенять, конi пасуться. Пахне в'ялою травою, квiтами. А на Деснi краса! Лози, висип, кручi, лiс - все блищить i сяє на сонцi. Стрибаю з кручi в пiсок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода, ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрiвши по колiна i витягнувши шию, як лошак, потiм стрибаю на кручу i гайда по сiнокосу. I вже я не ходжу, а тiльки лiтаю, ледве торкаючись лугу. Вбiгаю в лiс - гриби. У лози - ожина. В кущi - горiхи. В озерi воду скаламучу - риба.
Отак я раюю днiв два або три, аж поки не скосять траву. Ношу дрова до куреня, розводжу огонь, чищу картоплю, ожину збираю косарям для горiлки. Пiсля косовицi починаєм гребти сiно гуртом, i ось потроху мiняється наш свiт чарiвний: батько, дiд i дядько стаютi чомусь мовчазними i збентеженими, якась пiдозра проявляється в очах: вони починають дiлити копицi.
