Коли справа дійшла до вищої математики, Павло перебрав ініціативу на себе. Він креслив на екранчику складні значки, малював графіки, писав формули, ретельно пояснюючи все.
Голос старанно повторював усе за юнаком, та, нарешті, перебив:
— Досить.
Екранчик погас.
М'яко, повільно спустились щупальця, згорнулися в клубок і завмерли…
Павло опинився на підлозі. Він витирав піт з чола, розгублено посміхаючись. Здається, екзамени складено успішно і слід чекати приємної винагороди. Може, хоч тепер космічні гості, якщо вони справді сидять у камерах, дозволять глянути на них?
Проте довкола нічого не змінилося: так само спокійно цокотіли перемикачі — своєрідний пульс споруди не зупинявся ні на мить.
Юнак сів у крісло.
Сєдих уважним поглядом обвів ланцюжки червоних та зелених кнопок і відчув майже те саме, що відчуває сапер посеред мінного поля: треба просуватися вперед, хоч кожен крок може стати останнім в житті.
З величезною обережністю юнак наблизив палець до крайньої кнопки ліворуч знизу. Натиснув на неї, стримуючи подих…
Не спалахнула блискавка, не загуркотів грім. Просто крісло легко повернулося ліворуч, пружні сяжки обхопили Павлову голову і впорснули йому в рот оуе.
— Гм… Несподівано, але досить приємно… А коли натиснути на оту, велику?
Тільки Павло потягнувся до неї, як почувся різкий звук і кнопка змінила свій колір на синій. Та юнак не зважав на застереження. Тоді важіль, який вихопився з щита, відштовхнув його руку геть.
— Перепрошую! — засміявся Павло. — А цю?
Кнопка в нижньому правому кутку щита керувала освітленням: все приміщення враз залило рожевим, приємним для ока світлом. Не було видно жодної лампочки чи будь-якої іншої освітлювальної злагоди — просто всі предмети засяяли яскравіше.
— Зрозуміло, — кивнув головою Павло. — Нижній ряд кнопок — побутове обслуговування.
Проте наступний експеримент навчив його обережніше поводитися з незнайомими пристроями автоматики. Щойно він натиснув другу кнопку ліворуч знизу, як звідкись вискочило щось схоже на ковпак, присмокталося до лоба й потилиці, задзижчало, і через кілька секунд голова у Павла стала голісінька, мов коліно. Ця кнопка, очевидно, завідувала «перукарнею».
— От тобі й маєш! — образився юнак. — Хоча б попередили, чи що!
За подальше дослідження він взявся тільки тоді, коли пересвідчився, що апаратуру можна вимкнути повторним натиском на ту саму кнопку, але все одно тепер був значно обережніший.
Незабаром Павло повністю опанував нескладну машинерію побутового обслуговування своєї камери. Однак цього йому було замало. Тисячі запитань снувалися в голові, хотілося будь-що побачити космонавтів. Та тільки не спалахував екранчик, не ворушилися «спрути» і ніхто не відгукувався на заклик. Здавалося, полоненого лишили напризволяще, забули про нього.
Вже давно Павла зацікавив металевий прямокутник просто посеред щита. Може, це теж якийсь екран. Проте хто засвідчить, що з-за нього не вирветься спопеляючий промінь? З цих міркувань Павло, перш ніж натиснути на відповідну кнопку внизу, підвівся з крісла і одійшов якнайдалі вбік.
Ні, нічого. Жодної дії.
Павло сів знову… і трохи не скрикнув. У невеликому віконечку побачив себе, що одсмикував палець від щита.
Все зображення було завбільшки з поштову листівку, але юнак з подивом помітив, що воно раптом почало наповзати на нього, розширюватися на всю камеру, набувати просторовості, стаючи майже реальним.
Юнак відчув дивне роздвоєння свого «я». Він цілком виразно усвідомлював, що сидить зараз у кріслі, міцно схопившись за поручні, і водночас почував себе іншим, піддослідним Павлом, яким щойно був. Тільки все, що він робив, на екрані демонструвалося в зворотному порядку.
Ось того іншого Павла Сєдих в цьому приміщенні екзаменують з математики… Ось він борсається в обіймах «спрута», потім летить угору до люка… А ось потвора запихає його в кабіну і повзе назад у хащі…
Щось схоже на це Павло бачив у дитинстві, коли кіномеханік сільського клубу переплутав, де кінець, а де початок кінофільму, та й пустив стрічку в зворотному напрямку. На екрані дим втягувався в жерла гармат, парашутисти з розкритими парашутами стрибали в чисте небо, забиті підводились і задки бігли на висхідні позиції.
Те, з чим Павло зіткнувся зараз, було незрівняно дивнішим: він немов потрапив на якусь неймовірну машину часу, що в шаленому темпі переносила глядача в минуле. Лише на одну мить Павло міг зосередити свою увагу на якомусь предметі, бо вже в наступну картина бігла все далі й далі назад у часі й просторі.
Юнак не бачив самого всюдихода, зате спостерігав, як на шляху зводяться зрізані ним дерева. На чорній галявині посеред палаючої тайги потвору з гуркотом, з лускотом почали облягати ті магнітні шестигранники, які бачив Павло на місці падіння ракети. А потім все запнуло полум'ям, пролунало шалене ревіння, і перед очима раптом постала Земля. Наполовину освітлена сонцем, оповита сивим серпанком, вона пливла в безмежному просторі, а біля неї висів Місяць.
