Що замислив інженер Проут, Айт не знав. Але, у всякому разі, оці ниточки-павутинки допоможуть йому перейти безодню.
З величезною обережністю Айт схопився за одну з ниточок і ще обережніше почав намотувати її на рукав скафандра.
На кінці ниточки щось було — не масивне, бо Айт відчув дуже мале прискорення власного тіла, але й не дуже легке. Проте довелося намотати чимало нитки, доки предмет наблизився.
Балончик з киснем! На очі Айта навернулися сльози від радості і вдячності.
До балончика було прикріплено картку з цупкого паперу. Айт схопив її і, до болю напружуючи очі, прочитав при світлі далеких ліхтарів Зорі Кейз-Ола:
«Нитка прив'язана до ракети-поштаря. Траєкторію розраховано. Вас автоматично викине з парашутом над Монією. З'явіться: Дайлерстоун, Броклайн, 716, майстер Корк. Не баріться. Ваше загаяння — моя смерть».
О, Айт не барився, але й не квапився, щоб не увірвати свою єдину надію на порятунок — тонісіньку павутинку з перлону.
Все ближче до ракети-поштаря… Вона була прип'ята до причальної площадки, далеко від населеної частини штучного супутника. Вхідний люк її лишився незамкненим. Однак Айт звів подих лише тоді, коли загвинтив усі вентилі і шлюзову камеру заповнило повітря.
Ввімкнувши світло в кабіні, інженер зразу збагнув: досі йому допомагало чуже лихо — над пультом керування виблискував новим металом щойно заварений отвір. Мабуть, ракету пронизав випадковий метеорит, що прорвався через загороджувальний вогонь протиметеоритних гармат. Чи не пошкодило їх часом?
Ні, вся автоматика працює бездоганно, в касетах повно снарядів.
Хай тепер тільки спробують викурити Айта з ракети: протиметеоритні гармати розстріляють кожного, хто наблизиться до неї хоч на милю. Але й прискорити втечу інженер не міг: тільки в цілком певний час з цілком певною швидкістю має відчалити космічний корабель від Зорі Кейз-Ола, щоб досягнути потрібної точки на поверхні Пірейї. А до цього моменту, як вказував індикатор на пульті керування, лишилося півгодини.
Оці півгодини коштували Айтові чи не стільки ж здоров'я, скільки й ті чотириста сімнадцять діб, які він пробув на Зорі Кейз-Ола.
Ще двадцять хвилин… Десять…
Айт скинув скафандр каторжника і переодягнувся в запасний, що призначався для пілота, витягнув з панорамного локатора стрічку з географічними картами Пірейї на той випадок, якщо розрахунок Проута виявиться хибним і доведеться потрапити не в Монію, а в якусь іншу країну, і ліг у довгу вузьку скриню для пошти, герметично відокремлену од кабіни.
Тепер усе мали вирішити автомати. Електронно-обчислювальна злагода вестиме ракету визначеним курсом і в потрібну мить викине в простір людину в скафандрі з парашутом для поштових пакунків.
Може, це станеться надто рано, і тоді Айт спалахне метеором над рідною країною. Може — надто пізно, і він знову потрапить до рук поліції містера Кейз-Ола. Все залежатиме від волі машини.
Але чи має машина волю?.. В її кристалічних тріодах перебігали електричні заряди, розподілялися тим чи іншим чином, покірні заздалегідь складеній програмі. Вони скорялися волі, розумові, знанням інженера Проута в даному разі, а визначали своєю взаємодією долю і життя інженера Айта, який прагнув жити, щоб помститись і за себе, і за мільйони інших скривджених.
Ось і збігла остання хвилина — сто надзвичайно довгих секунд. Глухо загуркотів метал: у камерах почався ядерний розпад.
Гуркіт усе дужчав. Для Айта він звучав як музика, як світлий гімн перемоги.
Каторжник БЦ-105 утік з найстрашнішої каторги, з якої досі ще ніхто не тікав.
Екранчик погас. Як із далекої-далекої подорожі, повертався Павло до дійсності. Його думки й поривання лишилися там, у ракеті-поштарі, що мчала зараз у стратосфері над Пірейєю, рятуючи каторжника БЦ-105.
Затамувавши подих, Павло знову натиснув на кнопку під екранчиком…
…Над ним з гуркотом, зі свистом промчало щось велике, розжарене до червоного.
Айт відчував, що кудись падає, падає нестерпно довго. Йому було жарко й задушно, до горла підступала нудота.
Та ось якась могутня сила смикнула його за пояс, почала запихати в скафандр так, що аж п'яти заболіли. Залізними лещатами стиснуло скроні. Гарячим туманом запнуло очі… То автоматично розкрився парашут, загальмувався рух і почала повертатися сила тяжіння.
Тіло стало неповоротким, неслухняним. Руки й ноги, здавалося, налиті свинцем.
«Чи ж правильно розрахував траєкторію інженер Проут? — стурбовано думав Айт. — Я не згорів, це вже добре. Але де доведеться спуститись?»
Ракета-поштар, з якої його автоматично викинуло кілька хвилин тому, мабуть, уже брязнула на планету і перетворилася на шматки покрученого металу — ясно, що інженер Проут завбачливо вимкнув посадочні автомати. Якби вона згоріла дощенту або пірнула в море, тоді не лишилося б жодного сумніву, що каторжник БЦ-105 загинув при спробі втекти.
