Як уже згадувалось, відправивши з Північного полюса нашої планети крихітну ракету-поштаря, космічний всюдихід, дотримуючись точно сімдесят третього меридіана західної довготи, вирушив на південь, до Америки. Покоротшавши майже на третину, споруда рухалась тепер значно швидше.
Кілька спроб дослідити незнану машину знов скінчилися сумно: літаки та вертольоти спалахували або розсипались у повітрі, не досягаючи мети. Всюдихід нікого не підпускав до себе. Кінець кінцем, довелося визнати право космонавтів на незалежність, право на недоторканність, підкріплене таким хорошим аргументом, як невідома зброя, проти якої захисту не було.
При виході з Арктики космічний всюдихід у районі Баффінового моря скинув ще кілька контейнерів, які, судячи з високого ступеня радіоактивності, були спорожнілими камерами для ядерного пального, знявся в повітря і з помірною швидкістю полетів низько над землею в південному напрямку.
На той час вже було закінчено фізико-хімічний аналіз оболонки космічної ракети. Результат досліджень приголомшував: виявилося, що метал, з якого вона зроблена, не що інше, як сталь. Але ця космічна сталь була така легка, що вільно плавала у воді, а твердістю не поступалась перед алмазом. Лишалось визнати, що, хоч ця сталь і звичайна за своїм хімічним складом, її атомну структуру перебудовано якимось новим, невідомим для вчених Землі способом. Проте навіть легкістю металу не можна було пояснити, як тримається у повітрі незграбний, здавалося, важенний всюдихід, як він рухається, не маючи ні гвинтів, ні реактивних сопел.
Пливла собі над Землею чудернацька споруда з величезними, схожими на бабчині очима, з притиснутими до тулуба численними химерними кінцівками. Пливла, немов легенька пір'їнка, не видаючи жодного звуку, інколи знижувалась, плазувала вулицями, зазирала в будинки, підхоплювала якусь із машин і знову злітала в надхмар'я. А звідти тоді сипався дощ деталей: потвора розбирала захоплений апарат до найдрібнішого гвинтика і все викидала геть. Мабуть, так космонавти вивчали земну техніку.
Через передмістя Нью-Йорка, острів Гаїті, Карібське море, Колумбію — такий був шлях оцієї споруди, яка по праву заслужила назву всюдихода. Людей вона не чіпала.
Просуваючись весь час на південь, всюдихід пролетів над Америкою і двадцять другого січня о десятій годині ранку за нью-йоркським часом приземлився точно на Південному полюсі.
І знов у напрямку сузір'я Орла полетіла крихітна ракета-поштар, супроводжувана радіовипромінюванням всюдихода. Двадцять п'ятого січня пополудні машина знялась у повітря і рушила на північ, до Азії. Це означало, що гості з іншої зоряної системи вирішили зробити подорож навколо світу через обидва полюси.
Треба віддати належне вченим Землі: вже не один з них виступив з припущенням, що саморухома потвора — просто дуже складний кібернетичний апарат, в якому немає жодної істоти. Більшість науковців поділяли цю думку, але широкі маси все ще сподівались побачити мешканців іншої планети, а льотчик Тертишний вперто запевняв, що навколо світу подорожує разом з космічними гостями і Павло Сєдих.
Так, Тертишний не помилявся. Павло Сєдих подорожував у всюдиході вже понад двадцять днів. Але він навіть не підозрював, що відвідав обидва полюси Землі і тепер перебував за сімнадцять тисяч кілометрів від того місця, де його було захоплено в полон.
Юнак спав. Мабуть, сон глядача після певної кількості сеансів біофільму був запрограмований ще конструкторами електронного мозку споруди. І справді: ніяка нервова система не спроможна витримати безперервне перевантаження.
Прокинувшись, юнак відразу ж натиснув на кнопку біоскопа: його турбувала доля Тессі.
В ту ж мить заяснів екран, і на нього почала наповзати металева потвора, майже така самісінька, як та, що витягла Павла з кабіни вертольота в лісі поблизу Северська.
Юнак інстинктивно відсахнувся, але в наступну секунду вже заспокоївся. Він знав: оця машина, яка носить довжелезне прозове найменування — електронно-обчислювальна кібернетична злагода з самопрограмуванням на життєздатність, не заподіє йому шкоди.
Потвора сунула все вперед і вперед… Ось вона загрозливо підняла величезні клешні… І тоді пролунав незнайомий голос:
— «Крихітко», ти здуріла?!. Не впізнаєш?!
Машина ніби зрозуміла свою провину, враз опустила клешні, припала до ґрунту і поповзла геть.
Тільки тепер стало видно, що ця злагода невелика — хіба з п'ять людських зростів завдовжки.
Перед саморухомою кібернетичною злагодою на засніженій поляні посеред невисокого чагарника стояли два надзвичайно схожі між собою чоловіки: конструктор Інституту автоматики Союзу Комуністичних Держав інженер Дейв та його брат Рум — пілот надстратосферної авіації.
Брати зустрілись дві години тому, вперше за багато місяців, але, крім офіційних слів, досі не сказали один одному нічого. Здавалося, ніби ця зустріч їх не радує. Майже так воно й було насправді.
