— Добре, — сказала вона. — Ти виживеш. Ти зможеш, ти сильний. Я тебе ждатиму.
— Тіно…
— Не муч себе, ти все зробив правильно. Тільки іноді згадуй мене… Обіцяєш?
— Щось тут не так, Тіно… Я уявляв це інакше.
— Усе буде добре. Ти за нас не хвилюйся. Я не піду з дитиною до табору. В Тернополі влаштуюся на роботу і винайму житло. А якщо доля пожене мене далі, то скрізь лишатиму звістку для тебе на головній пошті.
— Так, звичайно… — промимрив я.
— Давай домовимось, на яке ім'я писати, — підказала Тіна. — Щоб ти зробив документ.
— Ім'я? Та яке ж… — я розгубився зовсім. — Може… Чорний…
— Крук… Богдан Крук — так і польською мовою буде. Не забудеш?
Почувся протяжний гудок, і раптово, немов із-за рогу, виповз потяг — чмихаючи парою, він сунув прямо на нас. Заскреготав, зашипів, ковтаючи наші голоси, і зупинився. Ми підійшли до вагона, де із сінець виглядав кондуктор із закрученими вгору австрійськими вусами, Тіна дала йому проїзний папірець, він подивився й сказав, що потяг стоятиме дві хвилини, і я, знетямлений, не відаючи, що роблю, подав йому дитину; він узяв її так само машинально, як брав у пасажирів квитки, і лиш тоді здивовано глянув на мене, коли зрозумів, що я до вагона не сідаю.
Я взяв Тінине обличчя в свої долоні і вбирав, голубив його очима, потім… що було потім? — знов зачмихав-заскреготав потяг, я відірвав мою пташку від себе і підсадив її до вагона, так ніби вийняв із грудей своє серце й подав його кондукторові, і почав провалюватися в безодню — потяг рушив, набираючи ходу, повз мене пропливали вагони, а мені ввижалося, що то я провалююся в безодню, провалююся і не можу закричати.
Мені так здавило горло, що я ледве виштовхнув одним-однісіньке слово:
— Прощавай…
