— І що ви тут робите? — Дівчина, вочевидь, була приголомшена і ставила свої безглузді запитання згарячу.
— Обикновєнноє любопитство, — силувано всміхнувся Птіцин.
Він підійшов до неї, виглянув за двері, чи там більше нікого немає, і міцно їх причинив.
— Ти адна? Вхаді. Чєсно гаваря, нє ажідал.
— І що далі? — спитала вона.
— Что дальшє? Садісь на свайо мєсто, пагаварім.
Вона підійшла до столу, сіла на ослінчик обличчям до нього.
— Твая работа? — спитав він, показуючи очима на машинку.
— Моя.
— Зачєм тєбє ето нужно?
— Бо я вас ненавиджу, — сказала вона.
— Ти слішком юная, чтоби панімать, что такоє нєнавість. Тєбя кто-то заставіл ето дєлать. Кто?
— Я сама.
— Нє вєрю. Тєбє далі ету машінку, далі тєкст і вєлєлі пєчатать лістовкі, так вєдь? Ти дєлала ето под прінуждєнієм?
— Не розберу, що ви кажете.
— Ти плохо панімаєш па-рускі?
— Розумію не все.
Пошукавши іншого слова, Птіцин перепитав:
— Кто-то пріказал тєбє пєчатать лістовкі?
— Ніхто, я це робила сама.
Раптом Птіцин побачив, що вона вся тремтить. Їй було страшно, дуже страшно, і вона з усіх сил намагалася стримати, приховати цей огидний холодний дрож.
— Що ви зі мною зробите? — ворухнула безкровними губами.
— Нє знаю. Я абязан тєбя арєстовать.
— То чого ж ви ждете?
— Я тєбє нє вєрю, — сказав Птіцин. — Ти должна мнє ва всьом прізнатся. Вазможно, тагда ми паступім па-другому.
Птіцин відчув, що з його єством діється щось незвичайне.
Щось давно забуте і зовсім недоречне як для такого моменту, але воно відбувалося поза його волею — те, що він зазнавав лише підлітком, коли близько торкався дівчини. Це було гостре збудження, що озивалося міцною чоловічою силою. Воно давно вже не навідувало Птіцина у присутності жінки, та зараз раптом прокинулося, і що більше він намагався про це не думати, то гостріше воно давало про себе знати.
Ця дівчина зі сполотнілим обличчям і безкровними губами була в його руках, він міг робити з нею, що йому заманеться, але Птіцин не знав, як йому повестися далі. Він інстинктивно підійшов до неї й опустився навпочіпки, дивлячись в її налякані очі.
— Как тєбя завут?
— Уля.
— Какоє красівоє імя. Паслушай, Уля. Ми всьо уладім. Нєльзя жє такой красівой дєвушке тєрять жізнь па глупому нєдаразумєнію. Атвєчать должни тє, кто винуділ тєбя к нєобдуманому поступку. Ти мєня панімаєш?
Вона кивнула. Здається, після раптового переляку, що викликав у ній мимовільну агресію, дівчина оговталася.
Він заткнув парабелума за пояс на попереку і взяв її руки в свої. Вони були дуже холодні.
— Кто вєлєл тєбє пєчатать еті лістовкі? — спитав Птіцин, дивуючись, що вона не пручається.
— Чорний Ворон.
— Сам лічно?
— Так, — сказала вона, дивлячись мимо Птіцина.
— Он что, пріхаділ в етот дом сєводня?
— Так, приходив. Я боюся його.
— Он тєбє угрожал?
— Ні. Але він убиває навіть своїх колишніх товаришів, які пішли з лісу.
— Нічєво нє бойся, я защіщу тебя. Бєдная девочка…
Він погладив її волосся. Цієї миті Птіцин справді її жалів і був готовий зробити для неї багато.
— Я защіщу тєбя, Уля. Нікаму нє пазволю абідєть…
Вона не опиналася його ніжностям. Птіцин аж знерухомів, коли дівчина схилила голову йому на плече.
— Я хочу жити, — схлипуючи, сказала вона.
— Да, да, канєшно, ти будєш жіть. — Птіцин знов гладив її волосся, вдихаючи його живий, дражливо-трав'янистий запах.
— Справді? Ти мене не обманюєш? — вона підняла голову, глянула на нього покірними, проте гарячими очима.
— Ну, что ти, Улєнька, что ти?..
Враз її погляд ковзнув мимо нього, напружився.
— Там, здається, хтось є, — показала вона очима на двері.
Птіцин дістав з-за спини парабелума, підійшов до дверей, прислухався. Потім різко їх відчинив.
— Нєту здєсь нікаво, успокойся, — сказав він, причиняючи двері.
Трохи роздратований тим, що випустив її майже з обіймів, Птіцин рушив назад і побачив, що дівчина усміхається. Дивна усмішка тремтіла на її вустах, вона ширшала, ширшала, і раптом дівчина засміялася так голосно й білозубо, що він зніяковів і зіщулився, не розуміючи причини її сміху. Йому навіть майнула непрохана думка, що вона сміється з його чоловічої нерішучості.
— А ти теж не дуже хоробрий, — сказала вона, усе ще схлипуючи нервовим сміхом. — Відразу побіг до дверей.
І поки він, розгублений, думав, про який страх вона каже, дівчина миттю простягла йому руку, повернуту догори зап'ястям, ніби в дитячій грі передавала йому потаємний наперсток.
— Візьми.
Вона зробила це так швидко й невимушено, що він незчувся, як підставив долоню. Думав, там якась дрібничка, цікавинка — та ні, скоріше за все, він нічого не встиг подумати, бо в його руці опинилася важка й прохолодна, завбільшки з чималу картоплину, німецька «кукурудза».
— Це тобі передав Чорний Ворон, — сказала вона.
У її другій руці він ще встиг побачити висмикнуту чеку.
