Кремезний, великоголовий Гонта-Лютий першим прокашлявся у кулак (видно, йому теж пересохло в горлі) і мовив хрипким, але рівним розважливим голосом:
— Дякуємо вам, пане полковнику, за звідомлення. Я неодмінно його перекажу своїм старшинам і козакам, але віддам цю справу на розсуд кожного. Ми й без ваших повелінь нікого силоміць не тримаємо в лісі. Щодо мене особисто, то я діятиму відповідно до тих обставин, які складуться в моєму загоні.
Полковник Манжула делікатно кивнув і подивився на Загороднього.
Ларіон Загородній вийшов наперед, припадаючи на ліву ногу (після тяжкого поранення зостався кульгавим), нервово посмикав себе за чорну бороду. Блідий, аж зелений (ще на фронті отруївся під час газової атаки), зате очі його сміялися навіть у гніві, — Ларіон огризнувся:
— Треба було нам зразу сказати, що надії на закордон немає, що наша армія тільки годує польських вошей. Тоді б ми діяли інакше. А що тепер? Поживемо — побачимо.
— Зрозуміло, — сказав Манжула, переводячи погляд на Гупала.
Денис Гупало почухав на голові корінець свого піваршинного оселедця й пхикнув:
— Здорові були! Зараз усе покину й піду додому.
Худий, як драбина, Мефодій Голик-Залізняк вилаявся:
— У наших урядників, костиль їм у гузно, сім п'ятниць на тиждень! — До війни Мефодій працював на чавунці[*], тож у сердитій балачці часто згадував «костиля». — Нехай ще поміркують до осені, а там воно покаже, кому за границю, а кому під спідницю.
Я полегшено зітхнув. На душі було чорно, але одностайність отаманів зігріла і підбадьорила. Коли полковник Манжула поглянув на мене, я сказав панібратським тоном:
— Передайте вітання генералу Тютюнникові. Сподіваюся, це не його макоцвітна ідея розпустити загони?
Моє запитання Манжула залишив без відповіді. Але він, здається, дотримувався тієї ж думки, що й Голик-Заяізняк — про сім п'ятниць на тиждень. Тому вислухав нас напрочуд спокійно і стримано, без отієї погорди, з якою закордонні посланці годували нас казками про гасло. Тепер на те гасло — довгоочікуваний сигнал до загального повстання — вже не зосталося й крихти надії.
Але влітку воно провістилося. Без літаків, без мертвих петель у небі, без церковних дзвонів і сигнальних ракет. Докотилося, як і годиться, тихо й таємно.
Однак до літа ще треба було дожити.
