Детективно оповідання Оксани Драгоманової (кузини Лесі Українки) «Запасний фонд» представлено за публікацією 1951-го року у аргентинському (Буенос-Айрес) україномовному журналі «Пороги».
Оксана Драгоманова
— Час їхати, — сказав Пономаренко. — Діти, ходім зі мною на долину, авто давно чекає.
— Що ти, Андрію, Господь з тобою! — скрикнула його дружина. — Хіба ти хочеш, щоб нам трапилось якесь нещастя? Треба ж усім посидіти перед дорогою, щоб усе зле посідало.
— Оці ще мені баб’ячі забобони! — пробурмотів Пономаренко, але слухняно присів на кінчик стільця.
Сів, іронічно посміхаючись, Бузько, сіла його жінка.
— Діти, сідайте! — наказала пані Пономаренко, і, не встигли вони примоститись на валізках, як вона підвелась і скомандувала:
— Вставайте, перехрестіться тричі!
— Мішанина християнства і поганства, що так міцно вкорінилась серед наших людей, особливо серед жіноцтва, — прошепотів Пономаренко на вухо Бузькові. Той нічого не відповів, тільки здвигнув бровами.
Посольське авто було велике і вигідне, але валізки і різні пакунки так заповнювали його, що нічого було й думати уміститись там усім.
— Ну, куди б я набирав стільки речей? — докоряв Пономаренко своїй жінці. — Їдуть на два місяці, а речей набрали на два роки...
— Моїх тільки дві валізки, — поспішила відповісти пані Бузько.
Пані Пономаренко сердито глянула на неї і промовила:
— Бо у вас немає дітей.
— Навіщо набирати стільки забавок? — обурювався далі Пономаренко. — Ви ж їдете до моря, діти будуть цілий день на пляжі... а тут і ляльки, і коні, і вагони, і м’ячі!
— А як буде дощ, то що діти робитимуть? Тобі байдуже, що вони будуть нудитись, ти ж про них не думаєш!..
Бузько перервав розмову, яка вже переходила у сварку:
— Поспішаймо, бо спізнимось на потяг. Хай пані їдуть автом, а ми візьмемо візника.
На двірні, коли не без труднощів впакували до відділу першої кляси усі манатки і до від’їзду потяга лишалось ще з чверть години, подружжя розділились, і жінки востаннє повторювали повчання, що вже не раз робили їх раніш:
— Гляди мені, щоб Бузько не тягав тебе по кабаретах та шантанах! — казала пані Пономаренко.
— Що ти, Господь з тобою, — заспокоював її чоловік. — Хіба ти мене не знаєш?
— Ото ж то й є, що я тебе добре знаю! Але не дай Біг, як я довідаюсь, що ти мене зрадив!
— Таке вигадуєш!
Тим часом пані Бузько наказувала своєму чоловікові:
— Прошу, тебе, не улаштовуй без мене ніяких принять!
— Та я й не збираюсь!
— Не наводь до нашого помешкання усіх тих дипломатів, кооператорів та інших диких людей. Сам знаєш, минулого разу Філіповський розбив чашку від сервісу, а Свириденко залив вином зелену канапу.
— Не турбуйся, — лагідно відповідав Бузько. — Відпочивай собі, купайся у морі, розважайся!
— Розважатись? Ніби це можливо, маючи на шиї Пономаренчиху! — злісно промовила пані Бузько.1
Нарешті потяг засопів, здригнувся, застукотів колесами і зник у далечині.
— Що будемо робити? — спитав Пономаренко.
— Ходім кудись повечеряти, — запропонував Бузько, — а потім можемо відсвяткувати наш кавалерський стан пляшкою «клайношека» в Трокадеро.
— Я, властиво, по кабаретах ніколи не ходив... — мляво упирався Пономаренко, пригадуючи накази жінки.
— То й добре, побачите щось нове!
***
Повернулись додому, коли в небі почали гаснути зірки. В головах злегка шуміло, але це не було позбавлено приємности.
Бузько наспівував модну пісеньку, а Пономаренко приклацував у такт пальцями, хоч це і не виходило у нього так влучно, як у тієї красуні-угорки, що викручувала свій гнучкий, мало чим прикритий стан, у Трокадеро.
— Що тут поганого, як я послухав музику і подивився на гарних танцюристок? — безмовно відповідав Пономаренко своїй жінці. — І Бузько зовсім не погана людина і так добре вміє тримати себе усюди! Відразу видко «столичну штучку». І не дурний! Це ж він придумав, щоб жінки їхали разом до Італії, а я б переїхав на цей час до нього. Чудова думка! Готелі надоїли до біса, а помешкання у Бузьків прегарне!
***
Прокинувся Пономаренко пізно і то тільки тому, що Бузько постукав до нього у двері.
— Заходьте, заходьте! — відізвався Пономаренко.
Бузько увійшов вже зовсім одягнений, свіжо виголений, елегантний.
— Не хотів вас будити, — сказав він, — але вже десята година, а ви згадували вчора, що мусите йти до банку.
— Так, так, шкода, що не збудили мене раніш.
— Ще є час. Одягайтесь. Кава в їдальні на столі. Я йду до посольства...
Бузько відійшов, а Пономаренко не дуже охоче залишив вигідне ліжко. Голова була важка, але холодний душ та міцна кава навели рівновагу і, виходячи з дому, Пономаренко насвистував щось веселе, легковажне.
Легковажність його цілком зникла, коли він увійшов до «Союзу Віденських Банків», найбільшого і найповажнішого банку Відня, з всесвітньою репутацією відповідальности і солідности.
Ця солідність проглядала у всьому: і в блискучих мозаїчних підлогах, і в мармурових стінах, і у важких кришталевих лямпах, що навіть удень заливали матовим світлом великі залі.
Коли Пономаренко опинявся тут, його завжди охоплювало почуття певної урочистости. Йому приємно було, що він в деякій мірі належить до такої поважної інституції, як її клієнт.
