Я знаю, що в цю пісню автор її вклав усю могутню силу страдницького почуття нещасного галицького трудящого люду, застуканого між двома вогнями лютою світовою бойнею, затиснутого в лещатах подвійного гніту — австрійського цісарсько-королівського ладу й польської економічної та політичної зверхности, трудящого галицького селянина й робітника, що в корчах історичних мук мобілізував найкращий цвіт стрілецтва тридцять тисяч, яких впливові польські генерали попильнували знищити вже в перші місяці війни, затикаючи ними дірки найнебезпечніші, смертельні дірки на фронті…
Я знаю, що автор пісні (це ж він — автор?) — високої культури людина, глибокий і зворушливий поет і видатний учений — Богдан Лепкий.
Я побожно схиляюся перед високої культури людиною, глибоким і зворушливим і т.д. і т.д. поетом Богданом Лепким, але в «Віснику» надибую його, не менш глибоким цісарсько-королівським патріотизмом надхненого, вірша:
«Звір» — це має бути мій брат, мій дядько, батько, я сам із Наддніпрянської України — тільки тому, що нас погнала сліпа, непереможна, дика сила царської воєнщини в ряди проти брата, дядька, батька, проти самого Богдана Лепкого (якщо тільки погнала і його самого) з Галичини…
Я не вірю, зворушливий і т.д. і т.д. поете Лепкий, щоб ви, сидівши в заливаних осінніми дощами й засипуваних зимовими метелицями окопах, тижнями не ївши, місяцями не мінявши білизни, годуючи мільйони вошей, дійшли таких незрівняно-високих художніх образів у своїй творчості!
Ви писали це десь у затишному кабінеті, виливаючи й свого кухля гасу в полум’я світової пожежі, запаленої і вашими й моїми, і моїх і ваших земляків ворогами — імперіялістичними хижаками…
Прокляття їм, прокляття війні, що й душі поетів засмоктує в багно божевільного патріотизму!
З «Вісника», а може з галицьких газет, довідуюся, що гурток депутатів Державної Думи в Росії, невеличкий гурток з Бадаєва, Петровського й інших, наважився голосувати проти війни й потрапив на Сибір; що десь на еміґрації живе ще один росіянин, що кричить проти війни (сам-один проти всього світу!), — і це повідомлення подається десь у закутку таким дрібненьким петитом, що хочеться кричати — голосно, пронизливо, через степи, ліси й гори — так, щоб почули складачі в друкарні на Йозефштедтерштрасе в Відні:
— Слухайте, чорнороби рідного друкованого слова! Та ви б же набрали ці повідомлення не петитом, а цицером, тройниковими, квадратовими літерами, золотими аршинними літерами набрали б цей голос благословенних людей, що, не втративши в часи загального божевілля ні душі, ні серця, ні розуму, щось роблять.
В галицьких газетах — часті білі плями. Є, значить, і тут цензура!
Ніколи нема білих плям тільки на тому місці, де з дня на день, особливо одна якась газета, пише про одну високу духовну персону, про яку говориться тільки у множині третьої особи — «вони сказали, вони посміхнулись, вони перестудились, їхня світлість видужують після легкої перестуди, вже менше кашляють і зовсім не чхають…» і т.д. і т.д. І все — з великих літер… Всією істотою своєю відчуваю, що таке рабське плазування перед високим авторитетом — тільки наруга над авторитетом справді Великої Людини…
Моє любе, рідне слово! Як ти зносиш, терпиш отаку над собою наругу?!
Яке ти нелюбе й чуже стаєш, коли переказуєш такі інтимні подробиці життя й побуту їхньої світлости, коли ти вигукуєш «ура!» благословенній людині-руїні — цісареві Францеві-Йозефові, коли ти кличеш убивати, бо то — «звір — не люди»!..
Своїми радощами, що зв’язався так несподівано з зовнішнім світом, що маю, значить, змогу хоч за перегнутими в другий бік реляціями з фронтів слідкувати, як проходить війна, що чути про мир тощо, — ділюся з моїм другом Русіновим. З того й він радіє не менше за мене, але довго не може, або й не хоче, бестія, зрозуміти моєї втіхи з рідного слова. Для нього, мабуть, це дуже чуже й дуже далеке. Вчився ж він своєю мовою, ніхто йому читати мовою його матері ніколи не забороняв.
Тоді гаряче оповідаю йому про відкритий лист Володимира Винниченка до російських письменників, щоб перестали вживати в своїх писаннях ганебного, принизливого слова «хохол» і «малоросс», оповідаю про паскудну відповідь «їхнього» літератора Пипкіна; про гострий виступ проти Винниченкового підлабузнювання (мовляв, не просити, а вимагати, боротися треба!) сімох українців — студентів Томського університету, і відкриваю моєму другові вперше очі його на національну проблему в російській тюрмі народів, і ми найближчої неділі маємо з ним невичерпну тему для розмов і суперечок.
Спочатку обмінюємося парою анекдотів із цієї галузі: він оповідає, як святий Петро ходив по пеклу грішників визволяти і, запитавши в одному казані з киплячою смолою:
— А кто там сідіт? (Святий Петро, безперечно, мусів говорити тільки по-російському…), — …почув у відповідь теж запитання:
— Ась? (що?)
І відразу відказав:
— Вилазь!
А як запитав коло другого казана й почув:
— Що?
Відповів, махнувши безнадійно рукою:
