Беру помаленьку свого клунка і, схиливши ще нижче голову, суну далі. А слідом за мною летить пронизливе, тужливе-тужливе, як ото пса на місяць, виття-голосіння…
О, на теми таке багате життя вбогого духом угорського села влітку 1916 року!
І тему — ще один віршик для «Вісника» Союзу Визволення України:
Четверта й остання моя зутичка з господарем Йозефом Деннертом сталася вже десь на початку серпня.
То, звичайно, дурниця, що він чогось вирішив передати мене «в тимчасову оренду» своєму безпосередньому начальникові — товстому, опецькуватому помічникові нотаря, у якого ото така струнка красива, лагідна і дуже привітна жінка. У мого господаря якраз роботи — ніякої, а він же годує мене, та ще прийшов і так лагідно питає:
— Чи ви б нічого не мали проти, гер Олексі, коли б я вас попросив піти на кілька днів попрацювати у сусіда… Він, знаєте, почав там у себе велику роботу, треба допомогти…
О, я, звичайно, нічого не маю проти, гер Йозеф Деннерт! Ви ж платите за мене якусь оренду вашій державі, що захопила мене на полі бою, ви ж годуєте мене, знаєте, та ви ж господар, а я — наймит. Бо я не вірю, гер Йозеф Деннерт, що й у вас ото така мерзенна думка — принизити цього червонощокого юнака перед симпатичною сусідкою, такою лагідною, такою привітною, — така сама мерзенна думка, як у її опецькуватого мужа…
Я прийшов до них, коли вони саме снідали вдвох на веранді, що виходить на двір. Мій голосний, невимушений «Сервус!», спрямований до красуні-жінки, примусив ненависного мужа її знестямки вдавитися товстим бутербродом із поперченим салом, він закашлявся, скочив із місця, забігав, а коли давав мені накази, очі йому були червоні-червоні й сльозилися. Він, зневажливо заклавши руки в кишені штанів, міряючи згорда з голови донизу мою несхибну постать, наказав місити голими ногами он оту глину з кізяками серед двору, призначену для перебудови якоїсь печі в його покоях.
Ну, що ж, глину, то й глину… Хоч і з кізяками… Треба роззуватися.
Брудна, важка робота, але — робота, як робота. То нічого…
А коли він приходить на обід і знову розташовується на затіненій високим волоським горіхом веранді, вона — струнка, привітна жінка його, своїми руками зносить униз, на подвір’я, маленького столика, — пухкі, білі руки їй тремтять, а коли ставить мені тарілку з стравою і нахиляється низько над столиком — пригортає, цілує своїми глибокими-глибокими, як озера, синіми очима…
Мені більше нічого й не треба, опецькуватий герою Боккаччієвого Декамерону! Вона — не твоя, оця струнка, молода — не по твоїх літах — привітна жінка…
Я бачу, як він, немов голодний вовк, стежить ревнющими, тепер уже не посоловілими, а блискучими од мук очима, за кожним її рухом, за кожним поглядом у мій бік, і казиться.
А я, чекаючи переміни, задираю високо вгору голову — он туди, на саме верховіття високого волоського горіха, що затіняє кукібну веранду, і злегенька насвистую, підподьомкаю, як насвистують у нас жайворонки ранньою весною над незораною ще левадою.
А коли, дообідуючи, зустрічаюся з ним поглядом, він не витримує й бурчить:
