Прийшов батько зі своїми. Його дружина все приготувала і накрила стіл. А ті все курили і сперечалися, вони належать до різних жіночих організацій і все шукають консенсусу, дим валив у кімнату, малого почало канудити. Тінейджер, як і всі підлітки у товаристві дорослих, сидів мовчки і відсторонено, втупившись в одну точку. Боюся, що це точка якогось нового відліку. Я увімкнув магнітофон, щоб почути голос матері. Вони ж там уже зустрілися, дивляться на нас. Батько сидів темний як ніч, його дружина тихо гладила йому руку. Магнітофон клацнув, я пожалів батька, більше не вмикав. Настрій у всіх поганий, ми теж сприйняли відставку Прем’єра як національну катастрофу. Він для нас уособлював останню надію на те, що Україна стане саме такою державою, про яку ми мріяли. У нас же завжди, віками — остання надія, останній шанс, потім виявляється, що все-таки передостанній, і все починається спочатку.
— Як жити далі?! — мимоволі вирвалося у мене.
— Адаптуватись і приготуватись, — сказав батько. — Може бути ще гірше.
Коли всі вже розходились, я хотів у передпокої сказати щось Тінейджеру — як не як родичі, хоч і зведений, але брат, слід би хоч словом перекинутись, незручно. Але чим його зацікавиш? Хотів сказати, що в Кіровограді відкрився новий комп’ютерний центр «Віртуаль», але ж він це, напевно, й без мене знає. І я йому раптом сказав:
— Тікай. Важко жити серед нас.
Він подивився на мене тим своїм дивним-наче-з-космосу-і-ніяких-позивних поглядом і нічого не сказав.
1 травня. День міжнародної солідарності трудящих. Що найбільше солідаризує наших трудящих — це те, що кілька днів можна буде не трудитися. Субота за понеділок, неділя за вівторок, і пішло-поїхало, п’ять вихідних. А там і День Перемоги, ще трохи цікавої арифметики. Лафа.
Я не люблю вихідних. Для мене вихідні — це репетиція безробіття. Фірма скорочує відділ. Скоро в мене будуть усі вихідні.
Свято іде по планеті. В центрі Берліна ліві перекинули автомобіль. У Відні антиглобалісти били вітрини. У Москві лідер комуністів роздавав авторучки, інший закликав «сломіть шею врагу». А у нас все спокійно. Ніхто нічого не перекинув, у наших лівих такий контингент, що не подужає. Поспівали, повигукували, походили під червоними прапорами. Поклали революційні гвоздики до пам’ятника вождю.
Промовисто і натхненно виступили лідери партій.
Хто лаяв уряд, хто президента, хто міжнародний імперіалізм. Один мікрофон вийшов з ладу — мабуть, перегрівся.
Театр історичного фехтування помахав шпагами. Декоративне козацтво ушкварило бойового гопака. У центрі міста пройшли народні гуляння.
Малий з’їв морозиво, покатався на поні, і ми прийшли додому, де моя дружина виголосила чергову порцію текстів про українських мужчин.
— У Макіївці вибухнув метан, шахтарів мертвих із шахти виносять, а у них свято солідарності! Ви хоч знаєте, що таке солідарність?!
Вона має рацію, а що я їй скажу?
Все цвіте, все буяє, поїхати б за місто, в ліс, на природу. Просто пройтися, подихати, але ж їй завжди ніколи, вона пише дисертацію. Підсмажила шашлик з ацетоном, переплутала спеції, від чого ще більше розлютувалася. Шпурнула нам на стіл сухим пайком. — Ио-мойо! — сказав малий. — Мама зовсім оборзіла. — Ми тихенько згребли той сухий пайок і евакуювалися в Ботанічний сад. Там сиділи на лаві під ліловими хмарами бузку, дивилися на «чуден Днепр при тихой погоде» і уминали сухі канапки. Ковбаса була жилава і з хрящами, ми поділилися з безпородним псом, що умостився навпроти і дивився на нас зачаровано. Двоє мужчин, великий і маленький, один уже хильнув свою чашу, другому — в перспективі. Ми вже й забули про той злощасний шашлик, але коли повернулися додому, дружина була усе ще знервована і заплакана. Жінки довше переживають образу, незалежно від того, вони образили чи їх ображено.
А бузок цвіте. Морелька недоламана вже одцвітає. Професорська вдова мені усміхається, ледве втримує на повідочку свою Альму. Весна.
Вітер змінних напрямків, як наша політика.
У шахтарській Макіївці ховають мертвих.
На північному заході Македонії убивають живих.
Папа Римський розпочав своє дев’яносто третє паломництво.
Сьогодні він прибув до Греції. Черниця піднесла йому чашу з землею, і він поцілував ту землю. І вибачився за кривди, які заподіяли тут хрестоносці. Ще коли вони були, ті хрестоносці! — а він вибачився. Торік він взагалі попросив у Бога прощення в Соборі святого Петра за всі гріхи католицької церкви протягом двох тисяч років.
