— Гадаю, ти зрозумієш, що тут надруковано. Адже ти непогано засвоїв тутешню мову. І німецькою розмовляєш досить пристойно.
Мене чомусь зовсім не здивувало, що ці двоє — одноока Труда і чоловік у всьому блискучому — звертаються до мене німецькою мовою. Мабуть, не здивувало тому, що коли вільно володієш якоюсь мовою, то при нагоді починаєш вживати її непомітно для себе.
Я глянув на газету. «Популярна хроніка», що видається в Пері. На видному місці виділявся заголовок:
«Позаминулої ночі місіонер-протестант Гуго Ларсен був очевидцем жахливого видовища. Неподалік місії в повітрі над лісом загорівся вертоліт. За хвилину машина вибухнула. Це сталося над розбурханою після дощів безіменною притокою Вачуайо, в районі Великих боліт, на відстані близько 200 миль від Пері. Місіонер негайно послав в ефір звістку про катастрофу.
Як виявилося, аварію потерпіла машина, що обслуговувала експедицію Продовольчого комітету ООН. Члени цієї експедиції на чолі з вченим біологом доктором Андрієм С. Вовченком з Радянського Союзу проводять на території країни науково-дослідницьку роботу.
Напередодні катастрофи за досить загадкових обставин зник син доктора Вовченка. Якщо вірити чуткам, ця вельми прикра подія має прямий зв'язок із загибеллю вертольота».
Лисий не приховував задоволення.
— Бачиш, як воно склалося… Навіщо ж доказувати тепер, що на болотяній притоці Вачуайо ненажера крокодил не посмакував твоїм підсмаженим тілом. Поки що хай все так і залишиться: вертоліт згорів, ти загинув…
— Кому потрібна ця брехня? Якщо ви не випустите мене з цієї… з цього…
Похитавши головою, лисий проговорив, стримуючи роздратування:
— Слухай, голубе! П'ять хвилин тому ти заявив, що вертоліт приземлився в лісовій глушині. Тобі відомо, що таке оазис? Маленький острівець життя серед пустелі. Ми також в оазисі. Тільки нас оточують не піски, а дещо страшніше — зелене пекло, джунглі, що простяглися на тисячі миль. Будь ласка! Йди звідси на всі чотири вітри. Ми тебе не тримаємо за поли. Але перед цим… — він узяв принесений пакунок, розгорнув папір. — Ти мені скажи, що це таке.
Лисий тримав шолом. Мій шолом. Від ракетного пояса. Скло прожектора розбите. Збоку гладенька поверхня увігнута. Це я ударився об гострий край люка. Якби не шолом, мені було б зовсім кепсько.
Я простягнув руку до шолома і тієї ж миті відсмикнув її. Щось мене стримало, мабуть, очі лисого, що жадібно загорілися.
— Чому ж мовчиш, голубе?
— Хіба ви не бачили спортивних шоломів?
— Спортивних? Гм… Гаразд. Як ти опинився у вертольоті?
— Так і опинився! — відрубав я. — Чому ви вчиняєте мені допит? Я не хочу відповідати на ваші запитання.
— Ні, голубе, ти будеш відповідати! Я тебе примушу! Для чого ти надівав шолом, звідки він у тебе?
— Не кричіть на мене. Ми ж у лікарні. З переляку я забуду таблицю множення і перетворюся на неповноцінного співбесідника.
В нього на лисині проступили червоні плями, він наближався до мене короткими скрадливими кроками, поблискуючи скельцями окулярів.
— Ти жартівник, голубе! Але ти не знаєш, на кого перетворишся, якщо не скажеш усе, що мені треба…
Одноока Труда ліниво вкинула:
— Кносе, не нервуйтесь. Я вам допоможу як слід порозмовляти з ним.
— Не треба, фрейлейн! — роздратовано відмахнувся лисий. — Хлопчисько думає, що з ним жартують. — Заклавши руки в кишені, він уже спокійно мовив: — Ти ще ніколи не носив на плечах сталевих рейок? А батогів куштував коли-небудь? Не носив і не куштував, звичайно. Так от, доведеться провчити тебе. Сьогодні ж. Негайно!
У дверях з'явився крислатий капелюх.
Чотирикутник денного світла віддаляється. Під склепінням тунелю жевріють закурені електричні ліхтарі. Чим далі в глиб велетенської нори, тим важче дихати, повітря густішає, змішується з їдкою парою. Сльозяться очі, солоні краплі падають з підборіддя на груди, ятрять шию.
Рахую кроки. Десять… сімнадцять… сорок чотири…
Щоб хоч на кілька хвилин звільнитися від ноші, треба подолати сьогодні двісті шість кроків. Позавчора, під вечір, я лічив сто сімдесят два, учора — сто дев'яносто шість. Тунель поглиблюється.
