Та проте зарисовувалися всі предмети у ній виразно. Вся хата була пристроєна святочно й мов ожидала когось. Від часу до часу завивав різними голосами вітер у комині, а часом гудів, мов там збиралися рої джмелів. Се грала буря надворі. Згодом забрехала собака коло хати. Хтось застукав до дверей, а потім до вікна. Двері були подвійно зачинені ізсередини, бо Марія боялася, відколи її сина відвели від неї.

Вона зірвалася з місця і відтворила широко очі. Блудний, переляканий погляд перебіг хату і спинився на стелі.

- Жандарми йдуть! - зойкнула з переляком і скулилася боязко вдвоє.

Стукання повторилося.

Вона почала труситися, відтак злізла з печі і станула тихо на пальцях у закуток, межи двері й піч.

Жандарми йшли. Вони напосілися на її хату. Вже кілька разів несподівано находили. Але в її хаті нема вже нікого. Хоч би й хотіли кого вивести, нема вже нікого. Хіба її…

- Івоніка дома? - закликав якийсь тремтячий беззвучний голос ізнадвору.

Вона не відзивалася. Дрижачи на цілому тілі, притискалася до стіни, а уста викривилися в неї, немов у малої дитини до плачу.

Глибока хвиля тишини станула в хаті. Двоє великих ясних очей ходило блудом по хаті, за чимось шукало.

По якійсь хвилі зачувся голос уже коло вікна.

- То ви лише самі в хаті, Маріє?

Нею випрямило щось раптом. Натягнула шию, мов серна, і звернула великий блискучий погляд до вікна.

- Чий се голос? - спитала, дзвонячи зубами.

- Таже мій! Не пізнаєте?

- Ні! Чий? Ніби я один голос чула в останньому часі?

Хвилина неначе задуми, а потім:

- Мій голос старий!

- Ви жандарм?

- Кого ще у вас забагато в хаті, що питаєте про жандарів?

- Вона пуста, як спорохнявіле дерево,- відповіла,- а може, по мене прийшли? Я нікого не вбила, я й нічого не знаю.

- А Івоніка де?

- На полях! Бурдей самий! Не можна було пусткою лишити! Не знаєте, які люди?

- Я хотів собі лише люльку закурити… і нині… побалакати… я старий…- почувся наново голос. Хвиля задуму й вагання.

- То… увійдіть у хату…

- Ні! Вже не піду! Снігу нанесу. Піду, може, ще до Івоніки, як успію! Господи боже, що за заметільниця!…

Хвиля ожидання зсередини.

- Жандар…- прошептала й притиснулася, як переділе, лячно до стіни.- Лише вони ходять по таких ночах по полях та по хатах!

- То ви жандарм? - спитала знов.

- Ні, Марійко! Я не жандарм! У мене волосся посивіло! Я ним, дякувати богу, ніколи не був, але я вам скажу, хто я. Тепер найліпша пора на те!… Ніхто не вчує і ніхто не побачить! Я не хочу, аби хто вчув! Мені вас жаль! Господь святий видить, як жаль! Марійко, хрестіться! Я той, що щось видів! Мені тяжко з тим на душі! Я не можу вмерти! Хто знає, може, завтра дадуть свічку в руку, ніхто сього не може знати. Адіть, ваш Михайлик не надіявся, а тепер ходить десь по світі та й блудить, що без світла переставився!

Окрик болю роздався в хаті.

- Не заведіть, Марійко! Се вже нічого не поможе. Так мало бути, і так сталося! А те, що я бачив, то бачив на свої очі, і най скажу, бо дуже мені тяжко з тим на душі! Я хочу того позбутися! Я не хочу бути ніяким свідком, нехай мене бог боронить! Оце кажу лише вам, бо мені дуже тяжко з тим на душі! А ви кажіть бадіці або не кажіть, а вам най я скажу та й позбудуся каменя з душі!…

Вона притиснулася близько віконця і зігнулася над ним. Наставила вухо й напружилася, мов струна.

- Що бачили? Кажіть! А може б, ви увійшли до хати? Надворі змете вас!

- Не змете! Не треба, аби ви мене виділи; доста вам буде того, що вчуєте! Тоді, щоправда, була нічка ясна й погідна, як я бачив! Ішли оба разом…

- Михайло! - крикнула вона переражаючим голосом.

- Він і той, що його справив на тамтой світ! Молоде, як бджола, а вже убійник!

- Михайле! - крикнула знов Марія і почала товкти головою до стіни.

- Не заведіть, Маріє! Він уже не вернеться до вас! Слухайте, най вам скажу! Той ішов поруч із ним і мав на плечах рушницю! А я вертав з міста, і замануло мене вертати попри ліс додому. Як мене минали, Михайло поздоровкав, а той шукав очима землі. Блідий був, най йому бог простить, коли має які дні перед собою. Та кара не мине його! Вона пристане до нього та супокій відбере! Так я їх здибав! Йшли близько себе, Михайло говорив, а він слухав…

- Хто се був, хто се був? - скричала Марійка, притиснувши побіліле лице до шибки…

- Нехай вже вам господь бог його ім'я назве, вже я не годен його вам сказати! Добре, що вам оце сказав, бо не маю спокою. Бувайте здорові!

- Сава! - крикнула Марійка не своїм голосом, а відтак, як божевільна, кинулася до дверей. Почала сіпати дверима, розривати, та воно не йшло так скоро.

- Не проклинайте його вже надто тяжко, ви ж мати…- почувся востаннє остерігаючий голос, а відтак мигнула тінь попід друге вікно і втихло…

Марія забула, що ще й мотузкою обмотала клямку з великим цвяхом коло замка, побоюючися заодно появи жандармів. До того, тиснув протяг дверми назад до хати і грався її слабими силами.

Врешті розірвала їх широко й виглянула надвір.

Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги