Чорний худий пес, що був недалеко хати присилений на мотузку, забрехав нараз завзято. Але вже у слідуючій хвилі приляг до землі, поволікся кілька кроків покірно вперед, опустив голову на простягнені передні лапи й замахав живо хвостом, переміняючи брехіт на втішне скавуління. Замовк. Се Сава надійшов. Ішов скоро. Під пахою держав малий збиток.
Вона скочила з місця і підбігла проти нього.
- Аж тепер, Саво? Чому так пізно? - спитала нетерпливо й вирвала збиток з-під ремен.
- Та що хочеш, мене затримували. Я мусив ще муки нажорнити, бо так старій забаглося! - зайнявся він, обіймаючи її за шию.- Але зате приніс я тобі муки на кілька кулеш. Можеш собі зараз зварити. І кусень сиру приніс тобі. Ти, відай, любиш сир, гм?…- Він усміхнувся, а й вона розсміялася, показавши при тім прегарні блискучі зуби.
Відтак розвинула з листків сир, з'їла жадібно одну грудку, потім занесла з мукою в хату й вернула знов до нього. За той час він усів на призьбі й виймив із-за ременя тютюн. Вона сіла близько нього й обвила рукою його шию.
- Знаєш,- почала,- я думаю, що стариня буде сьогодні там ночувати. Дивися, як пізно! Коли досі не вернули, то певно вже не вернуть; там заночують. Лишися тут, і будемо говорити. Таж і так тримають тебе там цілу днину у себе, мов собаку на ланцюгу. Що ти сьогодні робив цілу днину?
- Косив. Цілу днину був запряжений.
- А що той робив?
- Той? Він удає з себе великого господаря. Раз у раз дає науку й перестороги, як маю робити се або те, коли його не стане дома.
- Коби вже раз забрався,- закинула, звернувши наново свої великі круглі очі на місяць.- Він так, як би наш «нечистий», Саво. Я все гадаю, що від нього прийде нам нещастя.
- Ай, нещастя! - глумився хлопець.- Хотів би я знати, що він мені може зробити!
- Він бунтує старих проти тебе.
- І…?
- Ти дурний, Саво.
- Чому дурний?
- Ти не видиш, як він підлещується старим… як із очей тети біжать потоки, а старий туй-туй що душі своєї за ним із жалю не згубить? Ти гадаєш, що як він буде при війську, то вони будуть за ним менше банувати? [68] Я тобі кажу, за ним помандрує все з хати до міста. Всі гроші, увесь дріб і все. А ти будеш, як той дурень, що буде тут сидіти й за всіх робити. Ая, так воно буде. Будеш видіти, що так буде.
- Так що ж мені діяти?
- Наперекір, нічого не робити. Ти так добрий їх син, як і той другий!
Її очі замигтіли злобним блиском, і вона почухалася всіма п'ятьма пальцями в голову.
- Я на твоїм місці й пальцем не кивнула б! Най би вже сварили!
- То… так… не йде… не можна!…- відпер він здержливо.-Не йде, Рахіро! Оноді сказав мені тато:
«Хто не любить землі, той її не потребує мати!» Се було тоді, коли говорили, щоб орати на озимину, а я не хотів відвезти до направи плуга до коваля.
Її очі горіли, як перше.
- Але ти любиш землю, Саво! - сказала і притулилася близько до нього.
- Ей, що там «любиш»! - відповів він роздразнено.- Що значить чоловік без землі?
«Те, що мій батько…» - хотіла було сказати, але не сказала Рахіра, а натомість поцілувала його своїми повними теплими устами.
- Ти будеш мати землю, Саво!-сказала.-Вас лише двоє синів у тата й мами. Ти і Михайло. Тато не сміє одному все дати, а другому не дати нічого. Не бійся! Я тобі кажу, Саво, що не маєш чого боятися! Але як будеш дурним, будеш їм усе лізти під ноги, будеш раз у раз хилитися перед ними, грати в їх трубу, то певно будуть тебе лякати й воробцем на плоті. Покажи їм кулак, одному і другому. Будеш видіти, що воно зараз інакше буде! Мене вже найгірше тета злостить. Красна тета! - додала з неописаною погордою.- Вона мене найрадше в ложці води втопила би за се, що ти мене любиш і до мене приходиш, правда?
- Авжеж! - відповів Сава.- Сьогодні вчепилася мене, що я украв її велику сиву курку. Ти знаєш тоту… тоту…- й обоє пирснули нараз сміхом.
- А ти?
Вона зігнулася, чигаючи, вперед нього і глянула йому в лице.
- Ти, певно, перепудився… Він розсміявся вимушено.
- Перепудився? Я?… Я сплюнув перед неї!-відповів і перехрестився три рази.- «Мене чіпається, ви? - кажу їй.- Чи ви вже зовсім розум стратили з жалю, що ваша дитинка йде до жовнірів? Відтворіть ліпше ваші очі й дивіться ліпше, куди літають половики! Спитайте раз Михайлика, а не все мене! Чому все мене? Чи я вам уже такий великий в очах стою?»
«Бо ти все виносиш отій гадюці; ти злодій, злодій»,- і почала кричати.
Рахіра сховзлася, мов кітка, перед ним на землю і втопила свій погляд у його очі.
- А ти, Саво? - спитала під час, коли коло її уст задрижало, а голос утратив свою звучність.
