Дихає — вже добре. Поки вона голосила (при цьому професійно мацаючи пульс і перевіряючи зіниці) я гарячково оглядав кімнату на предмет причини смерті. Ніяких закривавлених ножів, пустих бокалів або стікаючих димом курильниць видно не було, але щось же прикінчило здорового мужика і майже убило хлопчика! Під ногою захрустіли чорні уламки — мій відвертаючий амулет — здогадка вдарила блискавкою.
— Це магія! На ньому якесь закляття, знайдіть його!
Місіс Гемуль обурено потрясла головою:
— Фокс був білим магом!..
«Був» — це дуже точно сказано.
— Пофіг!!! Шукайте або пустіть мене.
— Ви помиляєтеся, — крізь сльози бурмотіла вона, але брошка на светрі уже почала світитися, — ви глибоко неправі. Ви просто не уявляєте, наскільки помилкова ваша думка про білу магію…
У двері, ні, не увірвався (це було би непрофесійно), а обережно заглянув старшина Клеймор. Переконавшись, що прямо зараз ні з ким воювати не треба, він зайшов, трохи посунувши мене. Кивнув на Фокса:
— Це ти його?
— Ні, він сам. Кухню бачив?
Він буркнув:
— Це не кухня, а мрія некроманта — цілу дивізію не той світ можна відправити. Доведеться все викидати, ще і настил підлоги міняти. Головний підозрюваний, як я розумію, здох?
— Ну і пес з ним! — мені було глибоко плювати на звітність артромського округу.
— Десь я цю пику вже бачив, — задумливо зауважив чистильник, — правда, не в такому ракурсі.
Я знизав плечима — десь же Фокс відтреновував свою майстерність — і спробував вийти з кімнати.
— О сьомій чекаю тебе у відділку, — наздогнали мене слова старшини.
Я мовчки кивнув і пішов шукати Лючика.
Сквер перед головним входом був загромаджений переляканими білими, вихователі намагалися заспокоїти учнів, персонал і куховари шепотілися, скупчившись біля фонтанчика, а Горчак з похмурим виразом обличчя все це охороняв. Лючик сидів поряд на лавиці з дуже серйозним виглядом, і було ясно, що він тут не просто так.
Побачивши мене, люди захвилювалися.
— Стояти! — гаркнув Горчак.
— Він каже: залишайтеся, будь-ласка, на своїх місцях задля вашої особистої безпеки, — переклав братик.
А, так він до чистильника в ролі товмача причепився! Горчак приречено зиркнув на мене, я посміхнувся йому без дрібки співчуття.
У мене до Лючика були справи.
— Слухай, а обіду-то не буде. Пішли, перехопимо чогось у місті.
— А Петрик?
Я вчасно зметикував, що знати подробиці діткам не обов’язково:
— Все буде добре, з ним зараз місіс Гемуль.
Білі зусібіч тягнули шиї і прислухувалися, хтось не витримав:
— Що трапилося, що стається?
Я дипломатично прокашлявся:
— Не можу порушувати таємницю слідства. З усіма питаннями вам краще звертатися до старшини Клеймора, він тут босс. Я певний, він не відмовиться провести прес-конференцію. — Та в нього від самої лише думки про це мізки розклинить, ги! — Від себе скажу лише, що небезпеку ліквідовано, але інтернат чекають зміни.
— У нас тут вже цілий рік «зміни», — пробурмотів хтось із учителів.
— Ви помиляєтеся, з моменту роботи комісії у вас НІЧОГО не мінялося, а ось тепер — зміниться і, думаю, на краще.
Ось так. Якщо у них є клепка, то вони зрозуміють натяк, а якщо нема, то краще їм і далі ні про що не здогадуватися.
Лючик зі мною не пішов (маленький викаблучник!), вирішив залишитися зі своїми і підтримувати їх морально. Я переконався, що до чистильників дійшла проста ідея «це — мій брат», після чого зробив вигляд, що я виснажений битвою воїн і драпонув звідти нафіг. Не можу більше на них дивитися не-мо-жу! Повернувся в гараж і до вечора крутив гайки на знаменитому михандрівському автомобілі. Був щасливий, як кіт від валер’янки, і запізнився на зустріч з Клеймором на півгодини.
На момент мого приходу атмосфера в михандрівському відділку НЗАМПІС досягла критично небезпечного градуса, лейтенанта Кларенса в межах видимості не було: чи то втік, чи то пішов працювати з населенням (сутінки надворі, ось так уб’ють і тихо скинуть в воду).
— Значить, прес-конференція? — замість привітання рикнув старшина.
Надійшла моя черга ставати боком і дивитися скоса — не битися же з ним через дрібниці!
— Я не хотів діяти без відома старшого за званням.
Він подумав і вирішив пробачити:
— Судячи за відбитком аури, той жмур — його робота, — великодушно повідомив старшина, — і чому кристали пишуть лише з чорних магів!
Надто вже він веселий, значить, вони все ж придумали спосіб вшитися звідси.
— Несправедливо, — погодився я.
— За що і вип’ємо!
