А ось ідея захиститися від божевільних наставників за допомогою преси, після деяких роздумів, перестала здаватися мені аж такою хорошою. Ні, з «нагляду» мене випруть однозначно (навіщо їм проблеми), питання в тому, чи захоче хоч хтось зі мною після такого вести справи. Я ж непогано ознайомився з клієнтурою чорних магів: наляканий, невпевнений в собі обиватель не піде за допомогою до сварливого чаклуна, який встиг засвітитися в скандалі з НЗАМПІС — такі люди хочуть спокою і безпеки за свої гроші. Алхімікам тим більше не потрібен істеричний-колега. Місце в «Біокіні» не зможе годувати мене вічно, як і прибутки від двох-трьох вдалих винаходів, тому про безхмарно забезпечене майбутнє і лімузини з шкіряними сидіннями доведеться забути. Зате недоброзичливці з «нагляду» про мене не забудуть, а живуть маги довго.
Альтернативою була втеча, причому, не просто з Редстона, а, взагалі, з країни (за кілька місяців до закінчення Університету, без диплома і навіть без печаті мага). У світі існувало лише три держави, де чорний маг міг почуватися в безпеці — наша Інгерніка, Каштадар і І’Са-Оріо-Т. Причому, в Каштадарі всі бойові маги об’єднані в особливий орден, з військовою ієрархією і дисципліною (нафіга мені таке щастя?), а імперія Са-Оріо мала культуру настільки специфічну, що досягнути там скільки-небудь задовільного суспільного положення іноземець не міг в принципі. Всі інші країни видавалися мені такими пігмеями, які постійно металися від одного могутнього партнера до іншого. Якщо навіть і є десь місце, яке терпеливо дожидається самотнього вигнанця, я про це місце нічого не знав. І, в будь якому випадку, на заняттях алхімією можна буде ставити жирний хрест — мій вроджений талант визначить мою долю як якесь дурне прокляття. Ті з самі яйця, вид збоку.
Правда, залишався ще Краухард. Я завжди міг повернутися туди і залишитися назавжди — похмурий край не вперше ховатиме когось від решти світу. Піти і стати ніким, сільським алхіміком, механікусом в поселенні на двадцять дві хати, поважаним мешканцем машинного двору, який ніколи ні залишає свої володіння більше, ніж на тиждень. Чи зможу я повторити «кар’єру» дядька Горгона, встигнувши скуштувати стільки всього в широкому світі?
Телепатії не існує, але всі люди, напевне, в чомусь емпати — дивлячись на мою спокійну (я двічі перевіряв у дзеркалі) фізіономію, студенти намагалися не починати розмов, навіть близько не стояти. Коли заняття в Університеті закінчилися, алхіміки-одногрупники порснули від мене у всі боки, як однойменні електричні заряди — найкоротшою траєкторією. Ну і пофіг. До зустрічі з некромантом залишалася доба, треба було терміново вирішувати — тікати чи залишатися.
Я дійшов до квартири, привів себе в порядок і перевдягнувся у свій найкращий костюм, навіть черевики напуцував, як на прийом до дядька Чвертки. Час прикидатися кимось іншим закінчився, або вони приймають мене таким, який я є, або би розбігаємося. А почнемо ми з міс Кевінахарі, як з найщуплішої.
Робочий день ще не закінчився, в поліцейському управлінні панувала ділова суєта. З властивим їй демократизмом, емпатка вибрала кабінет в так званому «новому крилі», поділеному між співробітниками НЗАМПІС і кримінальною поліцією — хай і не так шикарно як на поверсі начальства, зате всі вигоди, світло, ліфт. Це останнє, ліфт, приваблювало мене тут найбільше, викликаючи незадоволення у ліфтера. Йому що, шкода покатати людину? Але мужик комизився і відмовлявся везти пасажирів донизу, посилаючись на якісь дурацькі правила, а перевірити правдивість його слів у мене якось все не доходили руки.
Прослизнувши всередину заповітної кабінки, я назвав останній, п’ятий поверх і з задоволенням прислухався до скрипіння лебідки і до гудіння добре налагодженого механізму. Ліфтер не став робити проміжних зупинок — все одно ніхто не зайде. Репутація! В установі, половина якої працювала з чорними магами, а якась частина ними була, мене ще жодного разу не штовхнули ліктем і не облаяли. Ось така ось культура спілкування!
Кевінахарі була у себе. Мені завжди було цікаво, що робить емпатка, коли залишається на самоті, виявилося — веде записи (напевне, складає детальні досьє на всіх, з ким встигла поспілкуватися того дня). Я вломився всередину, не постукавши, Кевінахарі подивилася на мене поверх окулярів у важкій роговій оправі і одразу же виконала необхідні дії — відклала набік перо і зсунула масивний гросбух на край столу.
— Щось трапились, Томасе?
— Так! Трапилося страшне, — у мене вичерпалося терпіння, і це справді жахливо. — Ви знаєте, що зі столиці з’явився якийсь довбаний некромант і домагається мене? Я — пристійний чорний, я поважаю закон, — ну, більшу частину часу, — і не займаюся забороненими кримінальним кодексом речами!
Принаймні — систематично.
— Розумію, — емпатка бадьоро вибралася з-за столу, — за мною!
І вона стрімко вилетіла з кабінету. Тепер для того, щоби сказати щось іще, мені треба спочатку було її наздогнати.
