— Повідомлення з Арангена, сер! Один чорний маг, співробітник ВУПФ, зник, скорше за все — загинув. Є сліди застосування білої магії. Почати розгортання проекту?
Ларкес повернув голову до стіни, на якій висіла карта континенту.
— Ігноруйте! Ритуал жодного разу не проводили на відстані більше трьохсот кілометрів від Острова Короля. Передайте матеріали генералові Зертаку без коментарів. Хай сам вирішує свої проблеми.
Секретар вклонився і вийшов. Ларкес повернувся до споглядання портретів.
Коли китобій висадив нас біля якоїсь апокаліптично-розчахнутої скелі, я підсвідомо почав чекати повтору Острова Короля. Як кажуть: «Ті ж самі і зомбі». Але швидко виявилося, що тут нежитям нічого не світить — чудернацько вивітрені скелі смажилися під променями сонця, і жодної підозрілої щілини природа в них не залишила. Бойові маги — відпочивають.
Варто було шхуні зникнути з очей, як з розщелини вирулив всюдихід на ґумовому ходу і, підхопивши нас, бадьоро покотився до невідомої цілі. Весь острівець був не більше ніж кілометр у поперечнику, на південному його кінці в жерлі древнього вулкана хлюпалося дощове озеро, а в північній, більш пологій частині, розмістили прекрасно облаштований табір — величезні армійські намети, польова кухня, душ і туалети з навітряного боку. Добре бути археологом, якщо, звичайно, шурфи не копати! Сприймати це місце як курорт заважав лише надмір чорних магів. Чарак же щось казав про Круг, так? От тут вони і збиралися його облаштувати (це якісь армійські розробки, однозначно).
До мене поставилися чуйно, з розумінням: виділили ліжко для відпочинку, навалили харчів і — ніяких розмов про роботу. Заборона була лише одна: в озеро не плювати — вода питна. Бачив я якось в Редстоні плакатик з рекламою відпочинку на Південному Узбережжі, тут було один-в-один, хіба лише без пальм. Була навіть своя пам’ятка — руїни піратської фортеці на схилі кратера (так, купа каменів висотою в зріст дорослої людини). Враження трохи псували чорні, які ходили навколо намету, як коти навколо сметани (чи вони думають, я їх не відчуваю?). На жаль, спати мені більше не хотілося, та і нове місце рішуче вимагало його освоїти. Найголовніше — показати всім, що ти не тормоз!
Першим зустрітим мною чорним виявився маленький сухенький чоловічок в старомодному смугастому костюмі (у мене складалося відчуття, що похилий вік — характерна особливість некромантів). Гнала вперед його ніяк не войовничість, а, скорше, допитливість.
— Добрий вечір! — чоловічок підняв солом’яну панаму. На периферії поля зору замаячив містер Баррай.
— Добрий вечір, — я вирішив показати себе з кращого боку. — Нас не представили…
— Крапс, — ввічливо посміхнувся він, — слідчий відділ жандармерії.
— Томас Тангор, — я рішуче розправив плечі, — позаштатний співробітник.
І хай хтось посміє сказати, що це не круто!
Некромант пожвавішав.
— Син Тодера? О, мої співчуття! Дуже, дуже здібний був… е-е… чоловік.
Дякую хоч сволотою не назвав. І влип би я оце зараз, якби вчасно не розтормошив Хемаліса! Ух, мама…
Я поважно кивнув, приймаючи співчуття.
— Це була велика втрата для всіх!
Він несподівано погодився.
— А до нас якими вітрами?
— Працювати.
— Прекрасно! Нас чекає виключно цікавий досвід, якщо все вдасться, природньо.
Я зробив вигляд, що зрозумів. Баррай вирішив втрутитися:
— Можливо, у вас знайдеться час поговорити з керівництвом експедиції? Містер Нурсен з подробицями опише вам задачу.
Що характерно: раніше він цього зробити не міг. А тепер що помінялося? Ох вже мені це «бадилля»! Я поблажливо кивнув, і ми пішли в їдальню знайомитися з місцевим активом.
Як це не дивно, місіс Клементс серед них не було — Алех доріс до самостійної роботи (треба буде його привітати). З нових були присутні якийсь армійський тип (я так і знав!), підстаркуватий алхімік і дівиця, вигляд якої чомусь асоціювався у мене з цілительством.
— Як ви уявляєте собі ціль вашої роботи? — поцікавився той, котрий в мундирі, на прізвище Стівенсен (не маг і, судячи за твердістю погляду, принаймні підполковник).
— Ніяк не уявляю. Мені ніхто нічого не каже!
Просвітою мене грішного одразу зайнявся містер Нурсен. Містер Баррай тихцем зітхнув (я теж, але ще тихше). Добре хоч, що він — не заїка!
— Все діло в знахідках, зроблених в Місті Набли, — гордо оголосив білий. І замовк.
— Де-де? — розмову явно слід було підтримати.
— В поселенні найдревнішої цивілізації нашого світу.
— А…, — взагалі-то, ні про що подібне я не чув, але мало як воно буває.
Він підозріливо вгледівся в мене, чекаючи якоїсь іншої реакції.
— Ти цікавився коли-небудь історією?
— Ну, не так щоби…
— Зрозуміло, — засмучено зітхнув він. — Тоді почну спочатку. У людей дуже складне і неоднозначне минуле. Офіційно, найдревніше людське поселення — це так зване Місто Бекмарка, частина древнього мегаполіса, похована під гігантським зсувом. Воно майже на тридцять тисяч років старше за поселення в Кейптауері, наступних за віком руїн.
— Угу, — про Кейптауер я читав, коли намагався розібратися в ТЕХНОМАГІЇ.
