Я хмикнув. Через якісь дурні принципи подарувати чужій державі такі землі? А смисл? Попередніх господарів каштадарці назад уже не пустять, і благодійників своїх придурéних виріжуть під корінь, щоби породу не псували. Але шансів познайомитися з традиціями Півдня Чудесникам так і не випало — всіх, хто вижив, пов’язали і відправили під слідство на військову базу в Кафолку, місце самотнє і покрите виключно поганою славою. Не думаю, що громадськість коли-небудь що-небудь взнає про їх подальшу долю.
Посміхнена помічниця цілителя поїла мене відновлюючими зіллями, а в проміжках, замість моціону, водила коридором крихітної сільської лікареньки. Напевне, я став найбільш вдячним з усіх її пацієнтів, тому що був готовий ковтати що завгодно і віджиматися до втрати пульсу, тільки б якнайскоріше звідси вибратися. В лікарні товклася маса різного народу; періодично цілителі виганяли всіх надвір і закривали двері, але всякі нероби і роззяви вперто поверталися назад. До мене не одразу дійшло, що вони тут загубили: армійські специ і цивільний персонал, просто люди в формі і найвідчайдушніші арангенці намагалися хоч одним оком подивитися на злющого бойовика, який (якщо вірити чуткам) самотужки переміг цілий полк Чудесників.
Я, здається, після Михандрова мріяв про славу? Так мені і треба.
Замах на основу військової потужності Інгерніки наробив серйозного шарварку. Генерал Зертак, вкуривши, яка жопа просвистіла у нього над головою, теж приїхав до мене, подивитися на живого героя. Я на той момент ще лежав без тями, і можливість побалакати з великою людиною проґавив, про що анітрохи не шкодую. Як виявилося, в пораненні був один очевидний плюс: вся ця шобла стурбованих придурків не лізла до мене з пропозиціями показати «той фокус» або зробити ще одного зомбі (хоча натяки на отримання погонів продовжувалися). Треба було тікати звідси, поки шкура ціла, тим більше, що відмазка у вигляді екзаменів у мене була залізна.
Забери Король всіх цих паразитів, і чорних, і білих, і сіробуромалинових в цяточку! Я не просто запізнювався, я СИЛЬНО запізнювався, без допомоги Сатала мене могли і до екзаменів не допустити. На щастя військовий цілитель виявився свідомою людиною, більш придатною до нормального діалогу, ніж його цивільний колега, і, почувши, що мені терміново потрібно в Редстон, не став заперечувати.
— Еліксири на дорогу я вам дам, виписку з історії хвороби зроблю. Як прибудете на місце, негайно покажіться цілителям свого управління!
Я старанно кивав — дорогу до цих гавриків я вже добре знав. Скоро мене там будуть показувати новачкам як експонат — то Шерех в хлопця вселяється, то «відкат» некромантичний б’є. Де ще такого дивака знайдеш?
— Он, Лікен з тобою поїде.
— Для чого? — насторожився я.
— Так же ж зомбі!
А, точно, хтось же повинен буде обновляти на Максові закляття. Треба сподіватися, що від спілкування з армійським магом зомбі не звихнеться.
— Впораєшся?
— Не хвилюйтеся, — посміхався маг з нашивками капрала (своїм званням він помітно пишався), — я вивчав основи ретроспективної некромантії в рамках курсу первинного допиту.
М-да. Думаю, не варто далі розпитувати його про то, чим саме некроманти займаються в армії.
Дорогою до залізниці ми зустріли колону біженців, які, як не дивно, не залишали Аранген, а навпаки — прибували в нього (Рідзер щось казав про націоналізацію земель, але я не чекав, що з цим так швидко обернуться). На чолі колони йшов віддалено знайомий мужичок (чи не він чіплявся до мене на тому злощасному мітингу?), притискаючи до грудей щось, що підозріло нагадувало міністерське керівництво з магічної безпеки. Поряд з ним крокував жовчний суб’єкт з саквояжом і паличкою. Невже їм стало клепки найняти чорного мага? Який прогрес у світогляді! Якщо так, то шанси заселити свою землю заново у них, точно, був.
В Хо-Каргу військовий ешелон не зупинився — кілька кварталів міста закрили на карантин, і вокзал знаходився на особливому положенні. А як же мій звіт? Я скільки через нього спину гнув?! Ну і фіг з ним, через Сатала передам.
— А ось вам і ваш звіт, шановний, ви ж так його чекали! Зауважу, що чутки про компетентність генерала Зертака виявилися помітно перебільшеними.
— Взагалі-то, це секретний документ.
— Знаю. Я сам ставив на нього гриф секретності.
— Віддайте ж, нарешті, папери!..
— До речі, я думаю, що допомогу з інвалідності моєму співробітнику повинні оплачувати за рахунок коштів вашого відділу.
— Яка інвалідність?! Подумаєш, «відкат»! Відпочине пару місяців, буде як новенький.
— Ви заперечуєте факт виробничої травми?
— Взагалі-то, він діяв згідно домовленості.
— Ах, то він уже не ваш агент! Чудово. Проте, договір не передбачав порятунку армійських спеців, в обов’язки співробітника НЗАМПІС така діяльність не входить.
— Я буду клопотати про виплату компенсації.
— Це тої, що в розмірі подвійного окладу?
— Ні, персональної премії від міністерства.
— Тоді вже одразу медаль.
— Якщо йому — медаль, то мені — орден!
— За що, цікаво?
— За те, що я всіх вас до цього часу не прибив…
