Це тривіальне по суті спостереження викликало в мене справжній шок. Щоби якась безлиця стихія, навіть не Шерех, вирішувала, що для мене важливо, а що — ні?! Не бувати такому! Я півночі крутився-не міг спати, а потім знайшов геніальне в своєму ідіотизмі рішення — вирішив завести щоденник. Ні, ніяких звітів перед невидимим другом, якими так люблять займатися білі — мені була більше до душі ідея класичного дослідного проекту, з переліком задач, списком запланованих заходів і проміжними звітами. Купив під це діло шикарний блокнот в шкіряному переплеті. Шифрувати записи не став — ліньки, замість цього навісив на книжку чотири штуки різних спопеляючих проклять і Діамантову Руну. Тепер у випадку чиєїсь недоречної цікавості, блокнот миттю згорав негасимим полум’ям, а повернути його з-під дії Руни міг лише добре освідчений чорний маг.
Мій візит викликав у містера Брайєна легке здивування.
— Бойові маги зазвичай… е-е…
— Мають вибіркову пам’ять?
— Щось на кшталт цього, так.
Проте, перебудувався шеф швидко. Як виявилося, трьох дітей уже змогли розпізнати, але затримання злочинців це не наблизило — документи, які показували самозвані опікуни, були спритно підроблені.
— І ніхто не перевірив?!
— В сирітських притулках і не таке трапляється. Наскільки я пам’ятаю, там просто щасливі були позбавитися цих калік.
— А в Ундеґарі?
— Нічого конкретного. Місце безлюдне, інструментальним контролем покрито слабо. Глухо, простіше кажучи.
Ось так, варто хоч трохи відпустити справи на самотік, як все завмирає. Вбивці, чого доброго, з нашого горе-слідства ржуть, як коні. Вже, напевне, і діточок нових собі видивилися….
— Треба мені туди з’їздити, може, щось в пам’яті тренькне.
Не в моїй, звісно.
Містер Брайєн, викликався прокатати мене на місце (легко йому, на державній олії). В бік Вендела мені ще їздити не доводилося, тому я з цікавістю розглядав місцевість, чомусь названу безлюдною. Дороги тут були цілком наїждженими, а між горбами можна було побачити сліди якихось масштабних земляних робіт. Нові рудники? Мені здавалося, що все варте уваги тут вибрали, коли Інгерніки ще і на картах не було.
— Водосховища, — пояснив Брайєн, для поливу бавовни. Хлопці з південного узбережжя хочуть розводити її тут у нас.
Я зробив у щоденнику помітку познайомитися з підприємливими бізнесменами — якщо у них вийде, мужики озолотяться. (Так, я став читати «Ділові Відомості», там багато писали про бум технічних культур.)
— Це що у вас, робочі записи? Цікавий спосіб концентрації уваги!
Він ще й дражниться! Підозри, ніби у мене щось не так чи то з пам’яттю, чи то з нервами треба давити в зародку.
— Ні, це спеціальний чорномагічний метод вичисляння злочинців, за зірками, — допомагає знайти координати зниклих відносно Світової Осі.
— Ви думаєте, що вона існує? — Брайєн виявився теоретично підкованим.
— Гарантую!
На щастя, уточняти місцезнаходження загадкового артефакту шеф не став.
Ми здійснили екскурсію закинутими в глибокій древності рудниками, помилувалися на жерла шах (здалеку, так все було так обсаджене відвертаючими знаками, що підійти ближче наважився б лише самогубець) і зробили круг пошани навколо титанічного терикона, насипаного невідомими шахтопрохідниками на немислиму висоту. Подумати лише, ціла гора — не просто результат людської праці, а ще і її
— Слухай, а ці водосховища, їх коли копали?
— Думаєте, хлопці з півдня можуть бути якось в цьому замішані?
— Не те! Я от думаю: якщо ґрунт на місці ритуалу викопати і розкидати навколо, залишкову ауру побачити ж не вдасться, так?
Погляд містера Брайєна загорівся хижою зосередженістю.
— Ми це перевіримо!
Ну а поки робити в Ундеґарі нам було нічого. Посилаючись на чорномагічні нужди, я набрав у відвалах шматочки різноманітних порід — вони пішли на виконання другого пункту моїх планів. Час було відсилати вісточку Полакові.
Теоретично, НЗАМПІС є таким собі механізмом, існування якого повністю описане в законах і інструкціях і не залежить від того, яка конкретно людина займає ту чи іншу посаду в організації. Але капітан Бер прожив на світі достатньо довго, щоби зрозуміти: теорія — лише перше наближення до практики. Від особи керівника будь-якого рівня (тим більше — регіону в цілому) залежить не все, але багато, починаючи з вульгарного порядку фінансування тих чи інших потреб і закінчуючи таким ефемерним поняттям, як психологічний клімат в колективі. З часу попередньої зміни координаторів пройшло не так багато часу, тому Ларкесів стиль керівництва не став для більшості особливою новиною, зате тепер Бер міг спостерігати цей стиль зблизька.
