— Це не з нашої волі! — заторохкотів карлик. — Рештки зберігалися в запасниках музею природознавства, без спеціальних захисних заходів, навіть без заклять…
Ну, звичайно! Це ж не артефакти, кому вони потрібні. Значить, комусь знадобилися.
— Поцупили?
— Так, — змертвілим голосом підтвердив худий.
Добре хоч так, якщо б кості поховали з якихось дебільних етичних мотивів, дехто би цього не пережив. Чекати, коли накопають нових? Якщо я не помиляюся, місце цього розкопу навіть не в Інгерніці знаходиться.
— Другий варіант: те ж саме з Кейптауера.
Óчки коротуна забігали.
— Це ми можемо, — він підняв голову, на секунду зустрівшись зі мною поглядом, і тут же знову втупився в землю, — але оскільки питання вашого задіяння в ритуалі в Кейптауері — справа майже вирішена, такий відкуп може видатися вам….
— Ошуканством! — закінчив за нього худий.
І чому я все про себе взнаю в останню чергу? Треба з цим щось робити.
Настрою задиратися не було, але відпустити їх без вири означало втратити повагу, а для чорного мага така втрата може дуже погано закінчитися (особливо, коли тут замішані чистильники). Я тицьнув щоденник собі під паху і глибоко замислився. Гм, а виглядає, що є ще одна абищиця, яка їм під силу….
— Остання пропозиція. Зберіть для мене всю (майте на увазі, справді, всю!) доступну інформацію про мого батька.
Вони трохи розгубилися.
— А родичів розпитати не простіше? — обережно уточнив худий.
Ні, зараз хтось точно лишиться без зубів!!! І без вух.
Здається, останній намір яскраво відбився на моєму обличчі, тому що худий зблід і спробував заховатися за своїм менш високим компаньйоном.
— Ми зробимо, містере Тангор! — м’ячиком заплигав карлик. — Не майте жодного сумніву. Дайте нам лише місяць. Місяць!
— Даю, — великодушно дозволив я.
І вони моментально випарувалися, зберігши свої зуби при собі. Ви колись бачили, як карлики бігають?
Я спробував опанувати себе.
Родичів йому подавай! У мене не було бажання пояснювати кожному першому перехожому, що мої родичі мені брешуть, причому, брешуть бездарно. Це так принизливо!
Ну, пробував я з матір’ю переговорити про батька, і почув красиву байку про благородного (!) співробітника «нагляду», який поліг смертю хоробрих при виконанні. Два роки тому така байка пройшла би на ура, а тепер тінь Мессіни Фаулер впевнено розпізнавала ознаки лукавства — відведений набік погляд, суєтливі рухи руками, недоречну в цій темі посмішку — якби вона при цьому ще й смикала кінчик хустки, картина була б завершеною. Та і без допомоги небіжчиці сюжет виглядав дико. Ні, зрозумійте вірно, в житті завжди є місце для мелодрами, але не в НЗАМПІС — потім пояснювальні записки писати замучишся (я ж, здається, не розповідав родині про свою другу роботу?). А тут ще й Хемаліс… Одне до одного.
Напевне, моя мовчанка тоді стала красномовною.
— Ти щось про нього чув? — занепокоїлася було мама?
Ох, мамо, про однаковість показань треба було потурбуватися завчасно!
— Ні, я просто так спитав.
Вона пильно подивилася на мене. Чи то мої таланти в брехні за останні пару років покращилися, чи то спілкування з білими її остаточно зіпсувало — раніше мені не вдалося б обкрутити її навколо пальця так легко. Мама розслабилася і защебетала про щось несуттєве. Я не наполягав — все-одно нема сенсу. Зрозуміти, про що саме вона лукавить, у мене не вийде, простіше почати збирати інформацію з нуля, щоби уникнути упередженого ставлення. Відчував же — треба до шефа Гарліка навідатися! Але коли тут вирвешся?
Я зробив запис у щоденник, і тема пішла в роботу. Тепер зупинити моє бажання все знати не могли ніякі Сили, люди чи прояви стихій.
Цирк приїхав!
Під голосний бравурний марш дорогою пилилася колона розписаних фургонів, яких тягли величезні меланхолійні битюги. Велично крокували слони, тигри у відкритій клітці притискалися до ґратів смугастими мордами, диригент на платформі з оркестром так завзято розмахував своїм жезлом, що було абсолютно незрозуміло, чи він допомагає музикантам, чи навпаки. Попереду, в яскраво-жовтому автомобілі з відкритим верхом їхав господар (а скорше — вождь) натовпу розвеселих акторів; при вигляді місцевих жителів, які юрмилися обабіч дороги, він вставав, піднімав над головою чорний лакований циліндр і ворушив набріоліненими вусами.
Ні, Ларкес не збирався купувати цілу трупу, йому достатньо було знати дещо про минуле деяких людей і вміти робити натяки, а зв’язати події двадцятилітньої давності і солідного маестро Бальзамо не змогли б ніякі Чудесники.
