— Дітки до нас із Долини Бранда ідуть, — пояснював шеф Гарлік, — там за останні десять років ціле місто виросло, багато чужих понаїхало. Тепер правила спілкування з нежитями доводиться викладати в школах як основний предмет. Я би і раніше починав, але батьки проти (нестійка дитяча психіка і все таке). Так от, тепер діточок до нас везуть, а дорослі — ті на місті здихають, тому що діло знають гірше, ніж малеча.
Ну, принаймні, в тому, що стосувалося знання правил, я міг за Лючика зі страху не труситися.
За добровільне сприяння НЗАМПІС нам нарахували зарплатню санітарів (одна крона на день); разом з двадцятьма кронами, отриманими за неповні два тижні експедиції, вийшло майже півсотні. Зауважте — зароблені чесною працею! Мої фінансові труднощі ця сума не вирішувала, і я почав плакатися дядькові на свою гірку долю. Як могло статися, що чорної маг не залишив синові ніякого майна?
Дядько знизував плечима:
— Якщо хочеш, я попрошу Гарліка дізнатися, чому так вийшло. Я останні роки з твоїм батьком особливо не контактував, але ти правий, якось дивно виходить. Ну, припустимо, ще я — посередній алхімік, але от він був справжній маг, крутий і чорний. Що ж у них там сталося?
Ні, все-таки добре мати друзів, хоча для чорних це скорше виняток, ніж правило.
Додому ми повернулися, коли до кінця літніх канікул залишалося менше десяти днів. Джо кудись забрав вулики (хоча бджоли в саду літали), але тепер мені було на них уже плювати — тепер я був справжнім чорним магом, крутим і хоробрим.
Час, який залишався до повернення в Редстон, я провів зі смаком: ганяв на мопеді, лякаючи корів, розповідав молодшеньким байки про Острів Короля (байки не мали нічого спільного з реальністю), допомагав дядькові в майстерні розгрібати накопичені за місяць справи і збирав чутки про все, що діялося в Краухарді. Шеф Гарлік був правий: ситуація досить сильно нагадувала повернення легендарних часів. В кінці кінців, я наважився поговорити про це з вітчимом.
— Джо, тут до мене доходять чутки, що в Краухарді останнім часом неспокійно. Треба би вам перебратися кудись поближче до Редстона, ну, або до столиці.
Він лише зітхнув:
— Треба би. Але у нас нема грошей на переїзд, Томасе, навіть якщо допустити, що я там одразу знайду роботу.
— Ну тоді хоча б Лючика звідси відіслати. В пансіон якийсь чи, може, у тебе родичі є.
— Я думаю про це.
Я поклав на стіл своїх чесно зроблених півсотні.
— Ось! Повернуся в Редстон, ще надішлю. Думай інтенсивніше.
Він ніяковів і не спішив брати гроші. Ще одна біла неміч на мою голову!
— Ну, що ще?
— Ти так турбуєшся про сім’ю, стільки робиш для молодших… А я ж так і не вибачився перед тобою!
— За що? — не зрозумів я.
— Я вдерся в твій дім, зайняв місце твого батька…. Напевне, ти сердишся на мене.
Я зітхнув. Як це типово! Білий маг до останнього буде міряти всіх своєю міркою. А здавалося — емпат.
— Вам що, не читали лекції про психологічні відмінності?
— Читали, звичайно. Я завжди намагався… ну… ставитися з розумінням…
Але до кінця все єдино не розумів.
— Якби батько проводив удома достатньо часу, щоби я зміг його запам’ятати. Якби ти прийшов у наш дім, коли мені було вісім років, а не одинадцять. Якби ти намагався читати мені моралі. Якби ти заборонив купувати цей чортовий мопед. Якби ти завів цих довбаний бджіл до того як я поїхав вчитися… Коротше кажучи, якби ти зробив все інакше, я зненавидів би тебе до глибини душі. А так… Мені здається, що справжні батьки теж не завжди розуміють своїх дітей, але все якось обходиться.
Він посміхнувся.
— Ти став старшим. Мудрішим.
— Є трохи.
Залишилося ще роботу знайти. Ох, гроші…
День від’їзду до Редстона вийшов гамірним і безладним. Напередодні я з’їздив на вокзал і влаштував невелику махінацію: мій купейний квиток дістався невідомому щасливцеві, а мене чекало повернення в Редстон на перекладних. Це було не цілком легально, зате у мене з’явилося зайвих вісімнадцять крон. Погано лише, що час на дорогу виріс удвічі. Мама силувалася підкинути у мій рюкзак потерту торбинку, що чимось побрязкувала, а я її вперто звідтам виймав.
— Синку, візьми на дорогу!
— Грошей не треба! — категорично опирався я. — Вам вони потрібніші. В місті завжди можна заробити.
Знати би ще як.
В останній момент виявилося, що на Дикій Заставі потрібний мені потяг не зупиняється, і дядькові Ґордону довелося везти мене своїм драндулетом через два перегони. В цьому був плюс — сопливого прощання вдалося уникнути, і мінус — ще раз поспілкуватися з мамою про батька я не зумів.
