Я кинув на себе чистяче прокляття, підв’язав окуляри до верхнього ґудзика безрукавки і рішучим кроком рушив досередини. Видно, чогось такого від деяких гостей і чекали, бо швейцар навіть не поморщився, а поклонився мені так само поважно, як і всім іншим:
— Радий вітати вас на третьому щорічному симпозіумі з проблем прикладної магії, сер! Реєстрація учасників за стійкою справа.
Я почимчикував до стійки і з деяким здивуванням отримав готовий бейджик зі своїм іменем і вказівкою «секція номер п’ять». Так, глядиш, мені ще і доповідь доведеться робити. Цікаво, про що? Я начепив бейджика поверх окулярів (більше не було де) і націлився в бік багатообіцяючого подзенькування.
Атмосфера навколо була якась не дуже робоча. Народ шпацирував паркетом, збирався купками, вітався, знайомився і щось обговорював. Епіцентром руху слугував довгий ряд столиків, заставлених тарілками, тацями і пірамідками кришталево-сяючих фужерів.
О, це по-нашому! Ніяких привітальних промов, спочатку фуршет, потім — балаканина. Я навалив на таріль кошичків з салатами і спробував знайти серед напоїв щось міцніше за мінералку (знав би — з собою би приніс). Над столом кріпився стенд з розписаними місцем і часом засідання кожної секції.
— Зробив би диплом у Чарака, був би зараз на самому вістрі прогресу.
П’ята секція називалася «Проблеми ретроспективної анімації», а ззаду до мене підкрався Сатал.
— Добрий день!
Улюблений вчитель виглядав просто шикарно в своєму темно-сірому костюмі (схоже, я єдиний приперся сюди в шкірі). Радувало, що коментувати мій зовнішній вигляд ніхто собі не дозволив: видно, любителям прикладної магії вже доводилося зустрічатися з магами бойовими. Всі делегати спокійно займалися своїми справами, і лише якийсь маніячного вигляду дідок витріщався на мене так, наче миша побачив. Я втупився йому в очі у відповідь, з тихим злорадством очікуючи, коли чому доведеться відступити: битися в такому людному місці жоден чорний собі не дозволить. Життєвий досвід підказував мені, що загравати з агресивним бувалим чаклуном сенсу нема: конфлікту цим не зупиниш, але сам будеш почуватися, як опльований. Дідок набурмосився і чітко промовив «Хах!» Старий маразматик! Преться до мене, вирішив познайомитися.
— Пане Сатал.
— Пане Аксель. Мій учень — Тангор.
Образливо, звичайно, коли тебе представляють як підмайстра, але це краще, ніж залишитися зі старим досвідченим чаклуном сам-на-сам. Я посміхнувся з такою міною, за яку навіть власному відображенню в дзеркалі хочеться начистити пику, і проспівав:
— Добрий день!
Дідок холодно прищурився:
— Переграєш. — І вже Саталові: — Такий самий нахаба, як і його батько! Хоч вони, здавалось би, майже незнайомі.
— Спадковість, — знизав плечима любий вчитель.
Дідок фиркнув, розвернувся і, не прощаючись, рушив теребити нерву комусь ще. Ото мені не щастить на знайомства…
— Заздрить, — констатував Сатал. — Він до Михандрова рік з лишком підходи шукав, а ти за місяць впорався.
— Шкода, ніхто про це не знає.
— Жартуєш? Шоб Аксель визнав, що прийняв допомогу від Тангора? Та він скорше вдавиться!
— А чого так? — Мене почало дратувати таке ставлення. Да, я вже чув про бурхливе минуле моєї родини. Але коли це було!
Сатал акуратно повернувся спиною до проходу і стишеним голосом почав віщати:
— Твій дідусь його два роки в кайданах протримав за якийсь кримінал, і думаю, кайданами все не обмежувалося. З того часу Аксель законослухняний до противного, але жоден колишній інквізитор в його регіоні надовго не затримується. А твій батько зайняв посаду координатора одночасно з ним. Уловив?
Я уловив: крута суміш і заздрощів, ненависті і ущемленого самолюбства чітко вела старого мага на ціль. Значить, відпочинок на Південному Узбережжі мені не світить.
Сатал несподівано розслабився і підвищив голос:
— Робитимеш доповідь?
— Про що?
— Та без різниці! П’ята секція збирається вперше, тобі вистачить вийти на трибуну і постояти.
Ага! Дати народу повитріщатися на живого некроманта. Ніби мені ще мало неприємностей…
Довелося нагадати:
— Я — алхімік!
— Ага, ага. А лабораторія вищого захисту тобі нащо?
— Хочу зробити ще один амулет. Для мотоцикла, — спритно вивернувся я. — Безпека — наше все!
Взнаю, хто йому нашептав, проклену!
Сатал скептично мугикнув. У цей самий момент надсадне виття змусило розмови в залі замовкнути, деякі гості здригнулися, хтось навіть присів.
Мій мотоцикл знову намагалися вкрасти.
— Підеш? — поцікавився Сатал.
— Дам їм ще один шанс, — наморщився я, активуючи ключа, який тепер працював на відстані до двадцяти метрів (мені ще минулого разу набридло бігати сходами вгору-вниз). Неприємний звук наче відрізало.
Десь за хвилину через зал з незалежним виглядом прочовгали четверо бойових магів в мундирах.
— Що, армійці теж тут?
— А як же! У них ціла секція є, друга.
Я спробував уявити список своїх поточних проблем, збився з рахунку і плюнув на це діло. Сьогодні — банкет, най хоч небо трісне.
