— Так. Джефф чоловік дивовижний. Того ж він і здолав свою трагедію тим, що не визнав смерті. Марк — Розамундин чоловік, я — Френкова дружина, і, хоч насправді Френка й Розамунди з нами немає, вони ніби живі.
— Який тріумф віри! — ніжно промовила місіс Бентрі.
— Це правда. І так минав рік за роком. Але цього літа в мені зненацька щось наче перевернулось. Я відчула… в душі моїй щось повстало. Страшно так казати, але мені більше не хотілося згадувати про Френка! Все відійшло — моя любов, прив’язаність до нього, скорбота за ним… Було — і немає.
Це дуже важко пояснити. Так ніби захотілося почати все спочатку: стати Едді — молодою, сильною, здатною грати в ігри, плавати й танцювати… Бути особистістю! Навіть Гуго… Ви знаєте Гуго Макліна? Він добрий і хоче зі мною одружитися. Досі я про це якось не думала, а цього літа замислилася — не всерйоз, а так, знаєте… — Вона примовкла й похитала головою. — Мабуть, я й справді занедбала Джеффа — не навмисне, ні! Але думки мої, мрії були не з ним. І я зраділа, коли побачила, що йому весело з Рубі. У мене з’явився час для себе. Хіба ж могла я припустити, що він так захопиться нею!
— А коли помітили, то що?
— Я була приголомшена. Геть приголомшена! І… страшно сказати: сердита!
— Я б теж розсердилась, — кинула місіс Бентрі.
— Адже є Пітер, розумієте? Його майбутнє цілком залежить від Джеффа. Я гадала, Джефф має його за свого онука, а виявилося, що хлопець йому ніхто й не одержить спадщини! Подумати тільки! — її міцні гарні руки, що лежали на колінах, затремтіли. — І кому б вона дісталася — отій вульгарній простачці, отій авантюристці! О, я б її й сама вбила!
Едді вражено замовкла, її гарні карі очі, в яких відбився переляк, благальне зустрілися з очима місіс Бентрі.
— Який жах! Що ж я кажу?!
Гуго Маклін, що тихо підійшов ззаду, спитав:
— Про які це жахи ви тут розповідаєте?
— Сідайте, Гуго. Ви, певне, знаєте місіс Бентрі? Маклін саме привітався зі старою леді й промовив:
— То про які це жахи ви тут казали?
— Я казала про те, що ладна була вбити Рубі Кіні, — відповіла Едді Джефферсон.
Гуго Маклін на хвилину задумавсь, потім озвався:
— Бувши вами, я б цього не казав. Вас можуть не так зрозуміти. — Його рішуче замислені очі промовисто дивилися на неї. — Стежте за собою, Едді. — В його голосі було застереження.
Міс Марпл з’явилася на терасі, коли Гуго Маклін і Аделаїда Джефферсон уже йшли стежкою до моря. Вона сіла поруч із місіс Бентрі й сказала:
— Він такий відданий їй!
— Він відданий їй уже багато років. Незвичайна людина!
— Я знаю. Як майор Бері. Цілих десять років упадав коло вдови одного чоловіка, що загинув на війні в Індії. І вже почали навіть розповідати про це анекдоти! Зрештою вона здалася. Та, на жаль, за десять днів до одруження втекла з шофером. Теж дуже чарівна жінка. І така врівноважена…
— Часом люди коять дивовижні речі, — погодилася місіс Бентрі. — От якби ви були тут, Джейн, коли Едді Джефферсон розповідала про себе — як її чоловік розтринькав усі гроші і вони жодного разу не поскаржилися містерові Джефферсону… А потім, цього літа, з нею наче щось сталося…
— Мені здається, вона повстала проти того, щоб жити в минулому, — сказала міс Марпл. — Зрештою, всьому свій час. Хіба ж усидиш у кімнаті, де постійно зашторені вікна?! Просто місіс Джефферсон підняла штори й скинула вдовине вбрання, а її свекрові це припало не до вподоби. Він відчув себе покинутим, хоч і на мить не припускаю, що він зрозумів, хто її до цього підштовхнув. Це б йому, гадаю, теж не сподобалось. Але він був готовий до того, що сталось, як той старий містер Беджер, коли його дружина вдалася до спіритизму. Кожна гарненька дівчина, що вміє добре слухати, зробила б те саме.
— На вашу думку, ота її двоюрідна сестра, Джозі, привезла дівчину навмисне і це була родинна змова? Міс Марпл похитала головою:
— Ні, я так не вважаю. І не думаю, що Джозі вміє робити ставку на людські почуття. Вона досить тупувата. Її меткий, але вузько практичний розум не здатен передбачити майбутнє, тому вона щоразу дивується всьому, що стається.
— Здається, це було несподіванкою для всіх, — сказала місіс Бентрі. — І для Едді, та й Марка теж.
Міс Марші усміхнулася:
— Цей мав, я б сказала, інші турботи. Самовпевнений молодик із блукаючим поглядом… Такий у вдівцях довго не засидиться, хоч би який закоханий був у свою дружину. Гадаю, вони обоє стогнали в ярмі завжди живої пам’яті старого містера Джефферсона. Але чоловікам щодо цього легше, звичайно, — цинічно додала міс Марші.
Цієї самої хвилини Марк у розмові з сером Генрі Клітерінгом підтверджував таку думку про себе. З притаманною йому відвертістю він почав із самої суті:
