— Її смерть дасть, мабуть, п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів місіс Джефферсон та містерові Гаскеллу.
— Що?! — вражено вигукнув Раймонд. — О, але ж це безглуздя… цілковите безглуздя. Місіс Джефферсон… Та ні, вони не могли цього зробити. Це неймовірно!
Міс Марпл прокашлялась і лагідно промовила:
— Боюсь, ви ідеаліст.
— Я?! — Старр засміявся. — Тільки не я! Я страшний цинік.
— Гроші, — сказала міс Марпл, — мотив дуже вагомий.
— Можливо, — гаряче кинув Раймонд. — Але жодне з тих двох не могло б так холоднокровне задушити дівчину… — Він замотав головою, потім устав. — А ось і місіс Джефферсон прийшла на урок. Спізнилася. — В голосі його вчувалося задоволення. — На десять хвилин спізнилась.
Стежкою до них швидко крокували Аделаїда Джефферсон і Гуго Маклін. Вибачаючись усмішкою за спізнення, Едді вийшла на корт. Маклін сів на лавку і ввічливо спитав, чи міс Марпл не буде проти, якщо він закурить. Розпаливши люльку, Гуго кілька хвилин мовчки пахкав димом, спостерігаючи за двома білими постатями на корті. Врешті сказав:
— Не розумію, навіщо Едді ці уроки? Пограй собі, та й досить. Ніхто не має від цього такої насолоди, як я. Але навіщо уроки?
— Хоче краще грати, — пояснив сер Генрі.
— Едді й так непогано грає, — заявив Гуго. — Та й на біса це їй? Вона ж не має наміру брати участь в Уїмблдонському турнірі! — Якусь хвилину він мовчав, потім спитав: — А хто цей Раймонд? Звідки тут узявся професіонал? Щось дуже він нагадує мені латиноамериканця.
— Він із роду девоншірських Старрів, — відповів сер Генрі.
— Що?! Невже?!
Сер Генрі кивнув головою. Гуго Макліну ця новина вочевидь не сподобалась. Він дужче насупився і сказав:
— Не знаю, навіщо Едді мене викликала? У всій цій справі з неї, здається, й волосина не впала. Едді ще ніколи не мала такого гарного вигляду. І нащо було мене викликати?
Сер Генрі не без цікавості спитав:
— А коли вона вас викликала?
— Е-е… коли все це сталося.
— По телефону? Чи телеграмою?
— Телеграмою.
— Цікаво, коли місіс Джефферсон її послала?
— Ну, я напевно не знаю…
— А коли ви її отримали?
— Власне, я її не отримував. Мені прочитали її по телефону.
— Чому? А де ж ви були?
— Річ у тім, що напередодні ввечері я з Лондона виїхав і зупинився в Данбері-Хед.
— Що?! Недалеко звідси?
— Смішно, правда ж? Дізнався, коли скінчився раунд у гольф, і одразу ж сюди.
Міс Марпл замислено дивилася на нього. Гуго був збуджений і тримався невпевнено.
— Я чула, що в Данбері-Хед дуже мило й недорого, — промовила міс Марпл.
— Так, недорого. Я не можу дозволити собі платити дорого. Там дуже гарно.
— Треба буде якось поїхати туди, — запропонувала міс Марпл.
— Що? А-а… так, треба буде… — Маклін підвівся. — Краще піду нагулювати апетит. — Мов задерев’янілий, він рушив від них геть.
— Жінки не бережуть тих, хто їх обожнює, — сказав сер Генрі.
Міс Марпл усміхнулась, але промовчала.
— Вам не здалося, що він зануда? — спитав сер Генрі. — Мені цікаво почути вашу думку.
— Інтереси в нього не вельми широкі, — сказала міс Марпл. — Але здібності він має. ІІІ досить чіткі. Сер Генрі встав.
— Мені пора — маю справи. Он до вас іде місіс Бентрі.
Місіс Бентрі прийшла заспана. Важко зітхнувши, вона сіла поруч із міс Марпл.
— Я розмовляла з покоївками, — почала вона. — Але все марно. Нічого нового! Думаєте, дівчина фліртувала з кимось у готелі й ніхто нічого не знав?
— Питання цікаве, люба моя. Однак заперечувати цього не ризикну. Якщо таке було, то хтось про це знає. Але дівчина, певне, поводилася дуже розважливо.
Місіс Бентрі перевела погляд на тенісний корт.
— Едді робить у тенісі успіхи. А цей тренер — симпатичний молодик. Едді просто цвіте. Вона й досі приваблива жінка. Не здивуюсь, якщо вона знову вийде заміж.
— І дуже розбагатіє, коли помре містер Джефферсон, — додала міс Марші.
— О, Джейн, у вас завжди такі чорні думки! І чому ви й досі не розгадали цю таємницю? Схоже на те, що ми тупцюємо на місці. Мені здавалося, ви одразу здогадаєтесь, хто це зробив, — докірливо промовила місіс Бентрі.
— Ні, люба моя, здогадалась я не одразу, а тільки згодом.
Місіс Бентрі звела на неї переляканий, недовірливий погляд.
— Ви вже знаєте, хто вбив Рубі Кіні?
— Ну звісно, знаю! — відказала міс Марпл.
— Джейн, хто це?! Зараз же скажіть мені!
Міс Марпл рішуче похитала головою і підібгала губи.
— Вибачте, Доллі, але я цього не зроблю.
— Чому?
— Тому що ви жінка необачна й усім розповісте. А якщо й не скажете відверто, то натякнете.
— Та ні, не скажу. Жодній живій душі не скажу.
— Люди, які отак запевняють, дотримують слова найменше. Нічого не вийде, люба. До цього ще далеко. Ще дуже багато чого неясно. Найгірше в цій справі те, що з самого початку всі були надто легковірні. Не можна вірити всьому, що кажуть люди. Коли трапляється щось підозріле, я просто нікому не вірю. Я, бачте, знаю людську натуру.
