Товаришувати з говірким котом, мандрувати у часі, заввиграшки діставатись зоряною електричкою в іншу галактику до бабуні. Вигадка? Авжеж, вигадка. Але уважний читач знайде у цій книжці і багато правди. Жорстокої, розумної, безглуздої, брехливої — правда буває різною. Адже коли кажуть, що саме це і є правда, то зовсім не означає, що так воно і є. І навпаки, коли говорять, що це — облудна і суцільна вигадка, то зовсім не означає, що це неправда. Заплуталися? І я також. Тож почитаємо, а там якось вирішимо, що у цій книжці автор прибрехав, а що є чистісінькою правдою.
— Льохо, привіт! Чуєш, я тобі зараз таке розповім…
— Відчепися! Я тут із хлопцями у мережі… Ми в «Контру» ганяємо…
— Та облиш ти цю дитячу забавку! — У слухавці щось затріщало, а тоді крізь перешкоди знову долинув Петьків голос. — Чувак, я тут таке надибав! Твій комп’ютер навіть поруч не стояв!
— Та ну тебе, Петько! Завжди у тебе в голові якісь бзіки… У мене якраз… Ага, ти ось як! — гаркнув Льоха супротивнику і кинув слухавку, не дослухаючись, що там далі кричить його ліпший друзяка.
Але довго йому грати таки не дали — у двері настирливо задзвонили.
— А, нехай тобі! — розлютився Льоха. — Зараз хтось отримає по шиї…
Але дати по шиї не довелося. У дверях стояв усе той же Петько, та ще й нахабно посміхався.
— Ну, знаєш… — обурився Льоха. — Я ж тобі сказав: твої заморочки мене не цікавлять! Я через тебе ціле життя програв! Відвали, давай…
— Стривай, стривай… — Петько нахабно вдерся до хати. — Я тобі зараз такий фокус покажу, що ти свою «Контру» забудеш, як математику після іспиту, слово честі!
— Знаєш, Петько, сказав би я, який ти нахаба, та виховання не дозволяє.
— Ти не задавайся, я тебе зараз так… Окуляри спітніють…
Зайшли до кімнати. Льоха надіслав у мережу повідомлення про тимчасове припинення гри. Чого не зробиш заради друга, навіть такого нахаби?
— Слухай-но, Льохо, я тут знайшов таку штукенцію… Одним словом, сам не розумію, що це таке, тільки воно може закинути тебе куди завгодно. Треба тільки побажати, розумієш? Раз — і готово!
— Ну, все! Ти мене таки взяв за печінки! Фантастики начитався проти ночі? — посміхнувся Льоха, бо знав: Петько від народження жодної фантастики не читав, та й взагалі нічого не читав. Хіба те, що вимагали у школі.
— Не віриш? Гаразд! — Петько кинув погляд на годинника. — За п'ять… ні, за чотири хвилини сорок п'ять секунд у твоїй кімнаті з'явиться кіт.
— Хто з'явиться?
У Льохи вдома ніколи ані котів, ані собак не водилося. Принциповим противником цього був батько. Мати, затята чистьоха, теж від тварин у хаті була не в захваті:
— Ще чого! А прибирати за котом хто буде? А з собакою гуляти? — одразу припинила вона синове скиглення. — Жодних собакокотів!
— Цього не може бути з однієї причини, — заявив Льоха, — тому що цього не може бути ніколи!
— За три хвилини, — незворушно дивився на годинника Петько.
— Давай домовимося так, — промовив глузливо Льоха. — Якщо кіт не з'явиться, ти звалюєш звідси і до завтра даєш мені спокій. Годиться?
— За хвилину тридцять секунд, — відраховував час Петько.
— От дурень… — пробурмотів Льоха.
— Тридцять секунд…
— А як він з'явиться? Невже предки принесуть?
— Десять секунд…
— От халепа…
— Дві секунди…
За мить вікно накрила чиясь тінь, пролунало нестямне нявкання — і крізь відчинене вікно до кімнати влетів великий рудий котяра.
— Пуск! — переможно гаркнув Петько — і додав (певно, надивився десь фільмів про космонавтів): — Тангаж та рискання у нормі!
— Ні фіга собі… — розгублено промовив Льоха.
Він підбіг до вікна і визирнув назовні. Адже це восьмий поверх! Як же котисько залетів до квартири? Тим часом кіт з абсолютно божевільними очима рвонув під Льохове ліжко, де забився у найтемніший куточок і принишк, наче його там взагалі ніколи і не було. Льоха ще раз визирнув у вікно: жодного карнизу, вантажного здіймача чи бодай якогось задрипаного ґвинтокрилу видно не було.
— Повний атас…
— А я що казав? Предки принесуть, предки принесуть… — передражнив Петько друга. — Дід Мороз у серпні підкинув… Ну що, вимикай компа?
— А як ти дізнався, що він у вікно влетить? — Льоха поправив пальцем окуляри.
Петько заздрив цьому рухові. Виходило дуже круто, наче у менів з голівудських бойовиків. Він навіть роздумував і собі завести окуляри, щоб ось так поправляти їх мізинцем, але зір у нього був відмінний, а на темні окуляри, які носять від сонця, батьки грошей не дали.
— Проста справа, я сам сюди його закинув, — наче між іншим промовив Петько і скромно спустив очі. — Навіть і не знаю… Ти ж у «Контру» граєш… Тобі, мабуть, це й не цікаво.
— Та ти що?! Розповідай, як ти це зробив? Тільки знаєш, давай кошака викинемо, бо не дай Боже мама побачить! Ураган буде наче легкий протяг порівняно з тим, що потому станеться, слово честі. Я вже не кажу про тата… Він у нас взагалі важка артилерія, ти ж знаєш!
Льоха плюхнувся на підлогу і зазирнув під ліжко. Рудий котисько скажено виблискував очима й войовничо вимахував пазуристою лапою та сичав, наче пробите колесо.
— Йой… — раптом сяйнула йому думка. Льоха здригнувся й сів на підлогу. — Стривай, стривай… Як ти міг закинути кота у вікно, якщо ти був тут?
