— Все може залишатися, як було… поки що. Поки я ще заміжня за Джоном Клейтоном, нехай навіть це лише на папері і наші шлюбні стосунки ніколи не були насправді реалізовані, є речі, про які, як мені здається, я не маю права питати в тебе… чи
— Сейді…
Вона прикрила мені губи пальцями.
— Зачекай. Але я ніколи більше не дозволю жодному чоловіку класти до мене в постіль швабру. Ти мене розумієш?
Вона швиденько поцілувала те місце, де щойно були її пальці, і кинулась по доріжці до своїх дверей, нашукуючи дорогою ключі.
Ось так почався 1962 рік для чоловіка, котрий називав себе Джорджем Емберсоном.
Перший день нового року зайнявся ясним і холодним світанком, прогноз у «Вранішньому фермерському огляді» погрожував морозним туманом по низинах. Дві начинені жучками лампи були сховані в гаражі. Одну з них я поклав до машини і вирушив у Форт-Ворт. Гадаючи, що, якщо й нагодиться день, коли може вщухнути вбогий карнавал на задрипаній Мерседес-стрит, то це саме сьогодні. І я виявився правий. Там було тихо, як… авжеж, там було тихо, як у мавзолеї Трекерів, коли я затягував до нього труп Френка Даннінга. Перекинуті триколісні велосипеди й забуті ляльки валяються на лисих ділянках перед будинками. Якийсь гульвіса кинув біля свого ґанку більшу іграшку — монструозний старий «Меркурій»[461]. Двері машини так і залишилися відкритими навстіж. На немощеній ґрунтовій дорозі де-не-де валялися стрічки серпантину, а по рівчаках повно пивних бляшанок, переважно з-під «Самотньої зірки»[462].
Я кинув погляд на № 2706 і не побачив нікого, хто міг би дивитися з великого фасадного вікна, але Айві була права: звідти відкривалася чудова перспектива на вітальню буднику № 2703.
Машину я загнав на бетонні колії, що правили тут за під’їзну алею, немов мав повне право перебувати в колишньому домі нещасної родини Темплтонів. Дістав лампу і новенький ящичок з інструментами і підійшов до передніх дверей. Неприємна мить настала, коли відмовився обертатися ключ, але він був просто новим. Змочений слиною та трохи порозхитуваний в замку, він провернувся, і я увійшов досередини.
Там розміщувалось чотири кімнати, якщо враховувати ванну, видну крізь двері, що зависли прочинені на одній цілій завісі. Найбільшим приміщенням була поєднана з кухнею вітальня. А далі дві спальні. У більшій на ліжку не було матраца. Я згадав, як мені сказала тоді Айві:
Це тут у Марини й Лі мусить розпочатися американська фаза їхнього життя. Вони кохатимуться у більшій з двох спалень, і там же він її битиме. Там же після довгих робочих днів, після збирання вхідних дверей, Лі Освальд лежатиме без сну, дивуючись, чому, чорти його забирай, він ще й досі не став знаменитим? Хіба він не старається? Хіба він для цього не докладає
А у вітальні з її горбастою, хвилями, підлогою, покритою затоптаним, кольору зеленої жовчі килимом, Лі вперше зустрінеться з чоловіком, якому мені не слід довіряти, з тим, у котрому сконцентровано більшість (якщо не всі) сумнівів Ела щодо Освальда як самотнього стрільця. Цього чоловіка звуть Джордж де Мореншильд, і мені дуже сильно хотілося почути, про що балакатимуть вони з Освальдом.
У головному приміщенні, ближче до кухні, стояв старий стіл-бюро. У його шухлядах містилася безладна мішанка столових приборів і посуду. Відсунувши стіл від стіни, я побачив електричну розетку. Чудово. Я поставив лампу на стіл і підключив. Я розумів, що, перш ніж сюди в’їдуть Освальди, тут може якийсь час жити й хтось інший, але сумнівався, аби будь-кому, виїжджаючи звідси, захотілося прихопити з собою Похилу Пізанську Лампу. А якщо таке навіть трапиться, в гаражі я маю запасну.
Найтоншим з моїх буравчиків я просвердлив дірочку в стіні будинку, підсунув стіл на місце і випробував лампу. Вона працювала добре. Я спакував інструменти і покинув будинок, не забувши замкнути за собою двері. А тоді поїхав назад до Джоді.
