— Сплата оренди в останню п’ятницю місяця. Неповна сума або затримка, і ви ураз на вулиці, за люб’язної допомоги поліцейського департаменту Форт-Ворта. В мене з їми відношення тіп-топ.
З нагрудної кишені він витяг обвуглений недопалок сигари, встромив його пожований кінець собі в пащеку і запалив об ніготь великого пальця дерев’яний сірник. На ґанку стояти було жарко. Майнула думка, що на мене очікує довге й гаряче літо.
Я знову зітхнув. А тоді — з показовою нехіттю — дістав гаманець і почав витягати з нього двадцятки.
— Ми віримо лиш Богу, — промовив я. — Всі інші платять готівкою.
Він зареготав, заразом пихкаючи хмарами їдучого сизого диму.
— Добре сказано, тре’ запам’ятати. Особливо згодиться по останніх п’ятницях місяця.
Мені не вірилося, що я житиму у цій безнадійній халупі, на цій безнадійній вулиці після мого гарненького будиночка, що залишився стояти на південь звідси, де я з гордістю тримав регулярно підстриженим справжній моріжок. Хоч я поки що навіть не виїхав із Джоді, я вже відчував ностальгію.
— Дайте мені, будь ласка, розписку, — сказав я.
Хоч це я отримав задарма.
Був останній день навчального року. Класи і коридори порожні. Вентилятори під стелями гребли вже гаряче повітря, хоча було лиш восьме червня. Освальди покинули Росію; згідно з нотатками Ела, за п’ять діб пароплав «Маасдам» пришвартується в Хобокені[490], де вони зійдуть по трапу на американський ґрунт.
Порожньо було і в учительській, якщо не рахувати Венні Лейверті.
— Гей, друже. Розумію так, що ти відбуваєш у Даллас закінчувати свою книжку.
— Авжеж, планую. — У моїх планах насправді головно фігурував Форт-Ворт, принаймні на початковому етапі. Я почав вичищати свою комірку, захаращену всякими реляціями, що накопичилися під кінець року.
— Якби я був сам собі господар, вільний, не прив’язаний до дружини, трьох голопуцьків і заставної на дім, я би, можливо, й сам спробував написати книгу, — повідомив Денні. — Я був на війні, знаєш.
Я знав. Всі знали про це зазвичай уже на десятій хвилині знайомства з ним.
— Маєш достатньо, щоб вистачало на життя?
— З цим у мене все гаразд.
Більш ніж достатньо, щоб протриматися до наступного квітня, коли я сподівався завершити свою справу з Освальдом. Мені не треба буде робити ніяких нових вилазок до «Фінансового забезпечення» на Грінвіл-авеню. Навіть єдина туди експедиція була непомірним глупством. За бажання я міг би переконати себе в тім, що випадок з моїм будиночком у Флориді був результатом невдалого розиграшу, проте я також запевняв себе, що у нас із Сейді все пречудово, і лишень поглянути, як воно обернулося.
Я зсипав пачку паперів зі своєї комірчини у сміття… і побачив маленький запечатаний конверт, який раніше чомусь уник моєї уваги. Я знав, хто користується такими конвертами. На тому аркушику з блокнота, що знайшовся всередині, не було слів вітання, не було й підпису, окрім ледь вловимого (либонь, взагалі ілюзорного) запаху її парфуму. Записка була короткою.
Дякую тобі за те, що показав мені, як може бути гарно.
Прошу, не прощайся.
Я тримав цей папірець у руці цілу хвилину, задумливо, а потім засунув собі до задньої кишені і поспіхом вирушив до бібліотеки. Я не знав, що там зроблю, чи що скажу, але це не мало значення, оскільки в бібліотеці було темно і стільці стояли на столах. Але я все одно посмикав ручку дверей, вони були замкнені.
Тільки дві машини залишалися в кінці стоянки, седан «Плімут» Денні Лейверті і мій «Форд», складаний дах якого вже мав доволі пошарпаний вигляд. Я й сам почувався дещо пошарпаним.
— Містере Е! Зачекайте, містере Е!
То були Майк і Боббі Джилл, вони бігли через розжарену автостоянку до мене. Майк ніс маленький запакований презент, який тут же мені і вручив.
— Я з Боббі хочу подарувати вам дещо.
—
— Ми вважаємо, що варто, чоловіче.
Мене зворушило, коли я побачив, що Боббі Джилл плаче, і водночас стало радісно від того, що товстий шар «Макс Фактора» вже не вкриває її обличчя. Тепер, коли вона знала, що дні бридкого шраму минають, вона перестала його замазувати. Вона поцілувала мене в щоку.
— Дякую вам дуже, дуже, дуже, містере Емберсон. Я вас ніколи не забуду, — вона подивилась на Майка. —
Імовірно, вони й не забудуть. Це було приємно. Це не перебивало темної, замкненої бібліотеки, але все ж таки — це було дуже приємно.
— Відкрийте, — попрохав Майк. — Ми сподіваємося, що вам сподобається. Це для вашої книги.
Я відкрив пакуночок. Всередині містився дерев’яний ящичок приблизно вісім дюймів завдовжки і два дюйми завширшки. Всередині ящичка, в шовковому гніздечку лежала авторучка «Вотермен»[491] з вигравіюваними на защіпці ініціалами Дж. Е.
— О, Майку, — промовив я. — Це занадто.
— Це було б не занадто, навіть аби вона була з чистого золота, — заперечив він. — Ви змінили моє життя. — Він поглянув на Боббі. — Наші життя.
Він мене обійняв, а у 1962-му то був недешевий жест серед чоловіків. Я радо обійняв його навзаєм.
