11/22/63 полностью

З нотаток Ела я знав, що Лі винайме це помешкання, проте все одно очікував, що він не стерпить такого відвертого нахабства й піде геть. Натомість він витяг миршавий гаманець і видобув звідти тоненький стосик банкнот. Більшість з того стосика він відрахував у простягнуту долоню хазяїна будинку, в той час як Роберт, осудливо хитаючи головою, пішов до своєї машини. Він поглянув на мій дім на протилежному боці вулиці і, не затримавшись на ньому очима, відвів байдужий погляд.

Зміїні Чобітки знову струснув руку Лі, стрибнув до свого «Крайслера» і швидко рвонув геть, залишаючи по собі скрипіт пилюки.

Прудко підкотилася на іржавому самокаті одна з тих стрибучих дівчаток.

— Ви в’їжджаєте в дім Розетти, містере? — спитала вона в Роберта.

— Не я, він, — кивнувши великим пальцем у бік Лі.

Дівчинка поштовхала свій самокат до чоловіка, котрий збирався відстрелити праву половину голови в президента Кеннеді, і запитала в нього, чи має він дітей.

— Маю маленьку дитинку, — відповів Лі. Щоб зрівнятися з дівчинкою, він нахилився, упершись руками собі в коліна.

— Вона граненька?

— Поки ще не така, як ти, і ще не така велика.

— Вона вміє стрибати через скакалку?

— Любонько, вона ще навіть ходити не вміє. Його «не вміє» прозвучало, як «неуіє».

— Ну й какавелька вона. — І дівчинка на самокаті чкурнула в напрямку Вінскот-роуд.

Двоє братів відвернулися в бік будинку. Це дещо притлумило їх голоси. Але я підкрутив регулятор і більшість ними сказаного зумів розібрати.

— …кота в мішку, — говорив Роберт. — Коли це побачить Марина, вона налетить на тебе, як та зграя мух на собаче лайно.

— Я… Рині, — говорив Лі. — Але ж, брате, якщо я не… від Ма, з тієї крихітної квартирки. Я вже ледь не готовий її вбити.

— Вона вміє бути… але… любить тебе, Лі. — Роберт зробив кілька кроків у бік вулиці. Лі приєднався до нього, і їхні голоси зазвучали чисто, мов дзвіночки.

— Це мені зрозуміло, але вона не може стримуватися. Одної ночі, коли я з Риною зайнявся отим самим, вона розкричалася на нас з розкладачки. Ну, ти знаєш, вона спить у вітальні. «Легше, ви там, двоє, — кричить вона, — зарано ще на друге. Зачекайте, поки зможете заробляти хоч на одне».

— Я знаю. Вона може бути брутальною.

— Вона так і купує речі, брате. Каже, що то для Рини, але пхає їх в обличчя мені.

Лі розсміявся і підійшов до «Бель Ера». Тепер його очі мазнули по дому № 2706, і мені знадобилося велике зусилля, щоб утриматися на місці за шторами. І щоб утримати в руках нерухомою мисочку.

До нього приєднався Роберт. Вони сперлися на задній бампер, двоє чоловіків у чистих синіх сорочках і пролетарських штанях. На шиї в Лі висіла краватка, котру він тепер зняв.

— Послухай ось таке. Йде Ма до «Братів Леонардів»[516] і повертається звідти з усякою одежею для Рини. Витягає шорти, довгі, як ті рейтузи, тільки лиш що візерунчасті: «Поглянь-но, Ріні, хіба не граненькі?» — Лі жорстоко зімітував материнський вимову.

— А що їй Рина на це? — заусміхався Роберт.

— Марина каже: «Ні, мамочька, ні, дяка, але я ні подобатись, я ні подобатись. Я подобатись так тут». І показує місце на нозі, — Лі приставив ребро долоні собі трохи вище середини стегна.

Усмішка Роберта розрослася у щирий вищир.

— Їй-бо, мамці так сподобалось.

— Вона каже: «Марино, шорти, як ти показуєш, то для юних дівчат, котрі шпацирують вулицями, шукають собі бойфрендів, то не для заміжніх жінок». Ти тільки не кажи їй, де ми, братчику. Ні в якому разі. Ти ж мене розумієш?

Кілька секунд Роберт нічого не промовив. Може, йому згадався той холодний день у листопаді 1960 року. Як його матінка гналася за ним по Західній Сьомій вулиці, гукаючи: «Стій, Роберте, не біжи так швидко, я ще з тобою не закінчила!» І хоча в нотатках Ела з цього приводу нічого не містилося, я мав сумніви, що вона закінчила з Лі. Врешті-решт, Лі був тим з її синів, за якого вона дійсно вболівала. Любимчиком. Тим, що спав з нею в ліжку аж до одинадцяти років. Тим, у якого треба було регулярно перевіряти, чи не почало в нього вже рости волосся на яєчках. Про це якраз ішлося в Елових нотатках. І там же, на берегах сторінки, містилися слова, яких зазвичай не очікуєш від простого кухаря: «істерична фіксація».

— Я тебе розумію, Лі, але це не таке вже й велике місто. Вона знайде вас.

— Я її випроваджу геть, якщо так станеться. Можеш бути певним.

Вони сіли в «Бель Ер» і поїхали. На перилах ґанку вже не висіло оголошення ПІД ОРЕНДУ. Від’їжджаючи, його забрав з собою хазяїн будинку.

Я сходив до крамниці, купив рулончик ізоляційної стрічки і заклеїв нею миску «Тапервер» зсередини і ззовні. Мені подумалося, що день загалом видався вдалим, але я вступив у небезпечну зону. І я це розумів.