Я проминув фасадну вітрину, радше огинаючись, аніж вільно йдучи, і побачив крізь неї, як Даннінг вітається, пробираючись крізь зал. Він потискав руки, когось поплескав по щоці; вхопив капелюх одного з гостей і шпурнув його чоловіку, котрий стояв перед боулінг-машиною «Боул Мор»[201], і той його, під схвальні вигуки загалу, вправно вловив. Люб’язний чоловік. Завжди з усіма жартує. Смійся, і весь світ сміятиметься разом з тобою — типу того.
Побачивши, як він сів за найближчий до боулінгу стіл, я вже ледь не пішов звідти. Але відчував спрагу. Саме зараз ковток пива став би мені у пригоді, а між шинквасом «Ліхтарника» й великим столом із суто чоловічою компанією, до якої приєднався Даннінг, пролягав вщерть заповнений публікою зал. Даннінг мене не бачитиме, натомість я зможу назирати за ним у дзеркалі. Не те щоб я сподівався побачити щось надзвичайне.
Крім того, якщо я збираюся жити тут ще шість тижнів, саме час було починати розбудовувати власну
У 1958 році всюди дим.
— Бачу, ви задивляєтеся на той стіл, отой, що там, — промовив голос збоку від мого ліктя. На той момент я вже просидів у «Ліхтарнику» достатньо часу, щоби замовити собі друге пиво і «юніорську» порцію збіранки смаженого лобстера. Бо вирішив, якщо не покуштую, то завжди чудуватимуся, що ж воно за страва.
Озирнувшись, я побачив мініатюрного чоловічка з гладенько зализаним назад волоссям, круглим обличчям і чорними очима. Скидався він на життєрадісного бурундука.
Ошкірившись, він простягнув до мене свою дитячого розміру долоню. Гологруда русалка на його передпліччі змахнула широким хвостом і примружила одне око.
— Чарлз Фраті. Але можете звати мене Чезом. Всі так роблять.
Я потиснув йому руку.
— Джордж Емберсон, але можете звати мене Джорджем. Усі так роблять також.
Він розсміявся. Я теж. Вважається негарним тоном сміятися з власних жартів (особливо коли вони підліткового кшталту), але є такі спонадливі люди, котрим ніколи не доводиться сміятися самотою. Чез Фраті був якраз із таких. Офіціантка принесла йому пиво, і він підняв кухоль.
— За вас, Джордже.
— Цілком згоден, — відповів я і цокнувся краєчком свого кухля об його.
— Когось там знаєте? — спитав він, дивлячись у дзеркало на великий стіл позаду нас.
— Та ні, — витер я собі піну з верхньої губи. — Просто люди там, схоже, веселяться дужче, ніж всі решта тут.
Чез усміхнувся.
— Це стіл Тоні Трекера. На ньому тільки й того, що не вирізано його імені. Тоні разом зі своїм братом Філом володіє вантажотранспортною компанією. А ще їм належить більше акрів землі в нашому місті і в довколишніх містах також, аніж Картер має пігулок від печінки[203]. Філ тут нечасто з’являється, натомість Тоні майже ніколи не пропустить вечора в п’ятницю і в суботу. Авжеж, має чимало друзів. Їм зажди весело, але ніхто не вміє завдати тону вечірці краще за Френкі Даннінга. Це отой парубок, котрий розповідає анекдоти. Всім подобається добрий приятель Тоні, але
— Ви говорите так, ніби всіх тут знаєте.
— І то багато років. Я знаю більшість людей в Деррі, але вас от не знаю.
— Це тому, що я тільки-но сюди прибув. Нерухомість.
— Цікавитесь нерухомістю. Зрозумів, бізнес.
— Ви правильно зрозуміли. — Офіціантка поставила переді мною тарелю зі збіранкою смаженого лобстера і метнулась геть. Купа на тарелі скидалася на щось збите машиною на дорозі, але запах здіймався запаморочливий, а смакувало воно ще краще. Либонь, кожний ковток збіранки містив мільярд грамів холестерину, але ніхто у 1958 році таким не переймався, і це заспокоювало. — Допоможіть мені, — запросив я його.
— Ні-ні, це все ваше. Ви з Бостона? Нью-Йорка?
Я знизав плечима, і він розсміявся.
— Граємо скритного, еге ж? Я вас не ганю, колего. Довгий язик судна топить. Але маю доволі самоочевидну здогадку, з якою саме метою ви тут.
Я застиг з недонесеною до рота виделкою смаженого лобстера. У «Ліхтарнику» було тепло, але в мене раптом взялася морозом шкіра.
— Справді?
Він нахилився ближче. Я відчув запах «Віталісу» від його напомадженого волосся і «Сен-Сен» в його віддиху.
— Якщо припущу, що мета — це ділянка під мол, я влучив?
У мене просто з душі спало. Ідея, що я в Деррі за тим, щоби підшукати вигідне місце для розбудови торгівельного центру, ніколи не спадала мені на думку, а яка ж слушна ідея. Я підморгнув Чезу Фраті.
— Нічого не можу стверджувати.
