11/22/63 полностью

Я йшов повз сушарню, серце важко колотилося у моїх грудях. У такт йому стугоніла рана в мене на голові. Цього разу там не було уламка цементу, котрий відзначав би місце. «Тихше, — наказав я собі. — Повільно. Сходинка ось тут».

От тільки її там не було. Нічого не було, окрім бетону, під моєю підошвою, що шукала навпомацки.

Я пройшов трішки далі, але й там нічого. Було доволі прохолодно, отож я міг бачити легеньку пару у своєму віддиху, але руки і шия мої взялися тонким шаром липкого поту. Я пройшов ще трохи далі, але тепер вже був майже певен, що зайшов надто далеко. Кроляча нора або зникла, або її тут взагалі ніколи не було, а це означало, що все моє життя як Джейка Еппінга — все, від мого, нагородженого премією МФА[241] садочка в початковій школі до мого покинутого недописаним роману в коледжі й шлюбу із засадничо ласкавою жінкою, котра майже втопила мою любов до неї в алкоголі, — було божевільною галюцинацією. Я весь час був Джорджем Емберсоном.

Я пройшов трішки далі, потім зупинився, важко дихаючи. Десь — можливо, у фарбувальні, може, в одному з ткацьких цехів — хтось крикнув «Йоб тебе розтуди!» Я здригнувся, потім знову здригнувся, коли слідом за цим викриком диким реготом вибухнули чиїсь голоси.

Не тут.

Пропала.

Або ніколи не існувала.

А чи відчував я розпач? Жах? Безроздільну паніку? Нічого з того, фактично. Що я насправді відчував, так це поки ще неясно усвідомлюване полегшення. Вповзали думки: «Я міг би жити тут. І то доволі легко. Щасливо навіть».

Чи й правда так? Так. Так.

Смерділо поблизу фабрик і в публічних закладах, де геть усі курили безперервно, як скажені, але в більшості інших місць повітря було неймовірно солодким. Неймовірно новітнім. Їжа смакувала добре; молоко доставляли прямо тобі під двері. Після періоду доволі довгого відлучення від комп’ютера я отримав перспективне бачення, що дало мені можливість усвідомити, яким присадженим на цю курв’ячу машинку я став, витрачаючи години на читання ідіотських посилань з електронних листів та відвідування веб-сайтів з тієї ж причини, що змушує альпіністів лізти на Еверест: бо воно просто існує. Мобільний телефон у мене не дзвонив, бо ніякого мобільного я не мав, а яке ж то було полегшення. Поза великими містами більшість народу ще перебувала на спарених телефонних лініях, а чи замикала більшість із них двері своїх помешкань на ніч? Їх непокоїла можлива ядерна війна, але я перебував у безпеці мого знання про те, що люди 1958 року постарішають і помруть, ніколи не почувши про те, що десь вибухнула атомна бомба, хіба що на випробувальному полігоні. Нікого не хвилювало глобальне потепління або терористи-смертники, що спрямовують захоплені ними авіалайнери на хмародери.

І якщо моє життя у 2011 році не було галюцинацією (в душі я про це знав), я все ще міг зупинити Освальда. Я просто не міг би дізнатися про загальні наслідки цього. Я гадав, що без такого знання я міг би прожити.

Гаразд. Перше, що треба зробити, це повернутися до «Санлайнера» і забиратися з Лізбон-Фолза. Я поїду на Люїстон, знайду там автобусну станцію і куплю квиток до Нью-Йорка. Звідти сяду на потяг до Далласа… або, чорт забирай, чому б мені туди не полетіти? У мене ще повно готівки, а жоден зі службовців авіаліній не попросить мене показати посвідчення з фотокарткою. Все, що я маю зробити, це викласти гроші за квиток, і «Транс-Ворлд Ерлайнз» радо запросить мене на борт[242].

Полегшення від такого рішення було настільки всеохопним, що ноги піді мною знову зробилися ватяними. Слабкість була не такою сильною, як нещодавно в Деррі, коли мені довелося сісти, але, щоб утриматися на ногах, я прихилився до стіни сушарні. Мій лікоть стукнувся об неї з неголосним звуком «бонг». І чийсь голос заговорив до мене просто з порожнечі. Хрипло. Ледь не гарчачи. Голос майбутнього, так би мовити.

— Джейку? Це ти? — за цими словами прозвучав залп сухого, гавкаючого кашлю.

Я ледь не змовчав. Я міг би промовчати. Але тоді я подумав про те, як багато свого життя Ел вклав у цей проект, і про те, що я залишився єдиним, на кого він покладав свої надії.

Я обернувся в напрямку звуків того кашлю і тихим голосом заговорив:

— Еле? Говори до мене. Рахуй, — я міг би додати «або просто й далі кашляй».

Він почав рахувати. І я вирушив на звук цифр, намацуючи перед собою ногою. За десять кроків — набагато далі того місця, де я був здався, — носок мого черевика почав рух вперед і одночасно стукнувся об щось, що зупинило його рух. Я ще раз роззирнувся довкола. Ще раз вдихнув просмерділе хімією повітря. А потім заплющив очі й почав підніматися сходинками, яких бачити не міг. На четвертій зимне нічне повітря змінилося густим теплом і запахами кави і спецій. Принаймні для верхньої частини мене. Нижче пояса я все ще відчував ніч.