«У гіляка міцна, кремезна будова, він середнього, навіть малого зросту. Високий зріст заважав би йому в тайзі. Кістки в нього товсті і відрізняються сильним розвитком усіх відростків, гребенів і горбочків, до яких приєднуються м'язи, а це змушує припустити, що в нього міцні, сильні м'язи, потрібні для постійної, напруженої боротьби з природою. Тіло в нього худе, жилаве, без жирової підкладки; повні й опасисті гіляки не трапляються. Очевидно, увесь жир витрачається на тепло, якого так багато має виробляти в собі тіло сахалінця, щоб компенсувати затрати, викликані низькою температурою й надмірною вологістю повітря. Тож зрозуміло, чому гіляк споживає так багато жирів. Він їсть жирну тюленину, лососів, осетровий і китовий жир, м'ясо з кров'ю, усе це у великій кількості, в сирому, сухому й часто перемерзлому вигляді, і через те, що їсть грубу їжу, місця прикріплення жувальних м'язів у нього надзвичайно розвинені й усі зуби добряче стерлися, їжа виключно тваринна, і рідко, лише тоді, коли випадає обідати дома або на гулянці, до м'яса й риби додаються маньчжурський часник або ягоди. За свідченням Невельського, гіляки вважають великим гріхом рільництво: хто почне копати землю або посадить що-небудь, того неодмінно спостигне смерть. Однак хліб, з яким їх познайомили росіяни, їдять вони з насолодою, як ласощі, й тепер нерідко трапляється в Александровську або в Риковському гіляк, що несе під пахвою буханець хліба».
Тенґо на цьому зупинився і передихнув. На зосередженому обличчі дівчини, однак, нічого не міг прочитати.
— Ну, то що? Читати далі? Чи вибрати іншу книжку? — запитав він.
— Я хочу знати більше про гіляків.
— Ну, то читатиму.
— У ліжко можна повернутися, — спитала Фукаері.
— Можна, — відповів Тенґо.
Вони обоє перейшли до спальні. Фукаері залізла в ліжко, а Тенґо сів поруч на принесений стілець. І тоді читав далі.
«Гіляки ніколи не вмиваються, тому-то навіть етнографи вагаються назвати справжній колір їхнього обличчя; білизни не перуть, а їхній хутряний одяг і взуття мають такий вигляд, ніби їх щойно зідрали із здохлого пса. Від самих гіляків відгонить важким, терпким смородом, а на близькість їхнього житла вказує огидний, інколи майже нестерпний запах в'яленої риби й прогнилих риб'ячих покидьків. Біля кожної юрти зазвичай стоїть сушильня, наповнена до краю розпластаною рибою, яка здалека, особливо коли вона освітлена сонцем, буває схожою на коралові нитки. Біля цих сушилень Крузенштерн бачив силу-силенну дрібних черв'яків, які на дюйм укривали землю».
— Крузенштерн.
— Гадаю, це один з перших дослідників острова. Чехов старанна людина і прочитав різні книжки, написані до того часу про Сахалін.
— Читайте далі.
