Він прокинувся о пів на дев'яту ранку. Фукаері в ліжку не застав. Позичену піжаму вона скрутила й кинула у пральну машину, що стояла у ванній кімнаті. На кухонному столі залишила записку: «Що зараз роблять гіляки? Іду додому». Ієрогліфи — маленькі, кутасті й начебто неприродні. Справляли враження ієрогліфів, викладених на піщаному березі зібраними черепашками й побачених згори. Тенґо взяв записку й запхав у шухляду стола. Якби її побачила подруга, що мала прийти об одинадцятій, то, напевне, зчинила б скандал.
Тенґо акуратно застелив ліжко, поклав книжку Чехова на книжкову полицю. Потім приготував каву й підсмажив тости. Снідаючи, відчув, ніби в грудях засіло щось важке. Поки зрозумів, що це — обличчя Фукаері під час сну, минув певний час.
«Може, я закохався в неї? Е ні, такого бути не може, — переконував він себе. — Та все-таки щось у ній іноді просто фізично потрясає мою душу. Однак чому я цікавлюся піжамою, яку вона одягла? Чому мимохіть брав її в руки й нюхав?»
Надто багато запитань. «Письменник — це не людина, що розв'язує проблеми. Це людина, що порушує їх», — так казав Чехов. Чудовий афоризм, але Чехов однаково дивився і на творчість, і на власне життя. Порушував проблеми, але не розв'язував їх. Знаючи (бо як лікар не міг не знати), що хворіє невиліковним туберкульозом, намагався нехтувати цим фактом і навіть на смертельному ложі не вірив, що вмирає. Харкаючи кров'ю, вмирав зовсім молодим.
Хитнувши головою, Тенґо встав із-за стола. «Сьогодні прийде заміжня подруга, — подумав він. — Зараз треба випрати білизну й підмести підлогу. А думати буду пізніше».
Аомаме зайшла в районну бібліотеку й так само, як попереднього разу, розгорнула на столі газети зменшеного формату, щоб ще раз простежити за збройною сутичкою між екстремістами й поліцією, що сталася восени, три роки тому, в префектурі Яманасі. За словами господині з Адзабу, штаб-квартира секти «Сакіґакі» містилася в горах префектури Яманасі. І згадана сутичка сталася там же. Може, це — випадковий збіг. Але він Аомаме нітрохи не сподобався. Можливо, між цими двома фактами існує якийсь зв'язок. І згадка господині про
Збройна сутичка сталася три роки тому — дев'ятнадцятого жовтня 1981 року (або, за гіпотезою Аомаме, 1Q84 року). Про подробиці сутички вона загалом дізналася, прочитавши газетні повідомлення попереднього разу в бібліотеці. Тому зараз цю частину інформації пропустила, а вирішила зосередитися на статтях з різностороннім аналізом інциденту, що з'явилися згодом.
У першій сутичці від пострілів з автомата Калашникова китайського виробництва загинуло троє поліціантів, двоє зазнало тяжких і легких поранень. Після того група екстремістів зі зброєю в руках втекла в гори, а озброєний загін поліції вчинив за ними великомасштабну облаву. Водночас на вертольоті туди вирушив у повному озброєнні авіазагін Сил самооборони. Внаслідок цього трьох екстремістів, що не хотіли здаватися, було застрелено, а двох тяжко поранено (один із них через три дні помер у лікарні, а що сталося з іншим, тяжкопораненим, з газетних статей не довелося встановити), решту, чотирьох, з легким пораненням і без нього, заарештовано. Солдати Сил самооборони і поліціанти, з високоефективними бронежилетами на собі, не постраждали. І лише один поліціант, звалившись із кручі під час переслідування екстремістів, зламав ногу. Пропав безвісти один із екстремістів. Незважаючи на інтенсивні розшуки, цей чоловік начебто кудись зник.
Коли потрясіння від збройної сутички трохи вляглося, газети почали докладно повідомляти про те, як виникла ця екстремістська група. Її члени були побічним наслідком університетських заворушень 70-х років. Більшість із них брала участь у захопленні корпусу «Ясуда-кодо» Токійського університету та університету Ніхон. Після того як їхня «твердиня» впала під натиском спеціального військового підрозділу, студенти й частина викладачів, які, опинившись за стінами університету, зрозуміли, що політичний рух у його межах зайшов у глухий кут, злились в одну групу й розпочали свою діяльність у новоствореній сільськогосподарській комуні в префектурі Яманасі. Спочатку вони приєдналися до конфедерації подібних комун під назвою «Такасімська школа», але, не вдовольнившись таким життям, перегрупувались і стали незалежними — глибоко в горах придбали за безцінь занедбане село і взялися працювати в ньому, обробляючи землю. Очевидно, спочатку вони зазнавали труднощів, але згодом їхня городина, вирощена з використанням органічних добрив, набула популярності в містах і систематично продавалася на замовлення. За таких сприятливих умов їхня ферма розвивалася щораз успішніше й мало-помалу набрала широких масштабів. Хай там що, вони були серйозними, працьовитими людьми й завдяки їхньому керівникові добре організувалися. Комуна мала назву «Сакіґакі».
