Здебільшого під час любощів вона була лідером. Майже нічого не думаючи, Тенґо поводився так, як вона підказувала. Не мав потреби щось вибирати або вирішувати. До нього ставилися тільки дві вимоги: перебувати в ерекційному стані й кінчати у відповідний момент. «Ще ні, ще трохи потерпи», — казала вона, і Тенґо терпів. «Уже! Швидше…» — шептала вона на вухо, і саме тоді він енергійно виконував наказ. За це вона його хвалила. Ніжно погладжуючи щоку, промовляла: «Тенґо-кун, ти чудовий!». Він гордився своєю вродженою точністю. Так само точно розставляв у реченні розділові знаки й знаходив найкоротший спосіб розв'язання математичної задачі. З молодшою за нього дівчиною все складалося по-іншому. Від початку до кінця Тенґо мусив думати, вибирати й вирішувати. І це ускладнювало його становище. На його плечі лягала відповідальність. Тоді йому здавалося, ніби він керує невеликим судном, що опинилося в бурхливому морі. Мусив тримати в руках стерно, перевіряти стан вітрил і пам'ятати про атмосферний тиск і напрям вітру. Мусив дотримуватися дисципліни, щоб підтримувати довіру до себе членів команди. Дрібна помилка й необережний рух могли призвести до трагедії. Такий секс більше був схожий на виконання службового обов'язку. Унаслідок цього від напруження він невчасно кінчав або в потрібний час недоречно розслаблявся. І через це дедалі більше сумнівався в собі.
А от із заміжньою подругою подібні огріхи не траплялися. Вона високо оцінювала його статеву потенцію. Постійно хвалила й підбадьорювала. І тільки одного разу Тенґо передчасно скінчив, а тому вона перестала одягати білу спідню білизну.
І цього дня на ній була чорна білизна. Після орального сексу вона досхочу насолоджувалася твердістю його прутня і м'якістю яєчок. Тенґо бачив, як рухаються її груди в чорному мережаному бюстгальтері, й, щоб передчасно не скінчити, заплющивши очі, згадав про гіляків.
«Суду в них немає, і вони не знають, що таке правосуддя. Як їм важко зрозуміти нас, видно хоч би з того, що вони досі не розуміють повністю призначення доріг. Навіть там, де вже прокладено дороги, вони все ще подорожують тайгою. Часто доводиться бачити, як вони, їхні сім'ї й собаки вервечкою пробиваються трясовинням біля самої дороги».
Тенґо уявив собі картину того, як гіляки у грубому одязі, разом із собаками та жінками йдуть вервечкою, мовчки, густим лісом уздовж дороги. Серед їхніх понять часу, простору й можливості не існувало дороги. Мабуть, повільна ходьба густим лісом, навіть незручна, виразніше утверджувала сенс їхньому існуванню, ніж пересування дорогою.
«Бідолашні гіляки», — казала Фукаері.
Тенґо згадав її сонне обличчя. Вона спала у завеликій для неї його піжамі з підкоченими рукавами й подолом. Він витягнув піжаму з пральної машини й, приклавши до носа, нюхав.
«Про це не треба згадувати», — опам'ятавшись, подумав Тенґо. Але вже було пізно.
Він скінчив орально кілька разів. Подруга спустилася з ліжка і зайшла у ванну кімнату, звідки було чути, як вона полоще рот під краном. Потім, ніби нічого й не сталося, повернулася в ліжко.
— Вибач, — сказав Тенґо.
— Не міг витримати? — спитала вона. І погладила пальцем його ніс. — Усе добре. Тобі було приємно?
— Дуже, — відповів він. — Трохи пізніше, гадаю, знову зможу.
— Чекаю з нетерпінням, — сказала вона й притулилася щокою до його голих грудей. Заплющивши очі, зовсім не ворушилася, її спокійний подих Тенґо відчував сосками.
— А знаєш, про що я завжди думаю, коли дивлюсь на твої груди? — спитала вона.
— Не знаю.
— Про замкову браму з фільмів Акіри Куросави.
— Про замкову браму… — гладячи її спину, повторив Тенґо.
— У таких старих чорно-білих фільмах, як «Трон у крові» або «Три негідники в прихованій фортеці», можна побачити високу, здоровенну замкову браму, повністю оббиту чимось подібним до великих цвяхів. Я завжди її згадую. Міцну, товсту.
— Та це не цвяхи, — заперечив Тенґо.
— Ну, я цього не помітила, — сказала вона.
На другий тиждень після виходу окремою книжкою «Повітряна личинка» Фукаері стала бестселером, а на третій — опинилася на першому місці серед літературних видань. За допомогою кількох газет, які лежали в учительській підготовчої школи, Тенґо простежив за процесом, як ця книжка досягла такого успіху. В газетах двічі з'явилися її реклама. У рекламі, поряд із зображенням обкладинки, містилося маленьке фото Фукаері у добре знайомому тісному тонкому літньому светрі, з привабливою формою грудей (мабуть, її зняли під час прес-конференції). Пряме, довге, до самих плечей, волосся, пара чорних загадкових зіниць, спрямованих на глядача. Здавалось, ніби крізь об'єктив фотоапарата вона відверто дивиться на щось (чого, звичайно, сама не усвідомлювала), що ховається в душі людини. Нейтрально, але приязно. Впевнений погляд цієї сімнадцятирічної дівчини не лише обеззброював глядача, але й бентежив. Напевне, траплялося немало людей, які, побачивши маленьке чорно-біле фото, подумали, чи не варто купити її книжку.
