Аомаме закріпила тасьмою на собі сумку. Позаду на автостраді виднів автомобіль новенький чорний «Crown-Royal Saloon» фірми «Тойота», на якому вона досі їхала. Його переднє скло яскраво, немов дзеркало, виблискувало під промінням пополудневого сонця. Таксиста вона не бачила. Та він, напевне, сюди дивився.
Нехай видимість не введе в оману. Дійсність завжди одна й та сама.
Аомаме зробила глибокий вдих і видих. І, супроводжувана мелодією пісні «Billie Jean», перелізла через залізний парканчик, підібгавши міні-спідничку аж до самого пояса. «Та байдуже! — подумала вона. — Якщо їм так хочеться, нехай дивляться. Бо навіть якщо під спідничкою щось побачать, не розгледять, що я за людина». Аомаме найбільше пишалася своїми гарними стрункими ногами.
Опинившись по той бік парканчика, вона поправила поділ спіднички, струсила пилюку з рук і, знову одягнувши плащ, накинула на плече сумку. Підсунула догори сонцезахисні окуляри. Аварійні сходи, покриті сірою фарбою, прості, практичні, пристосовані для виконання виробничих функцій, були мало придатними для спуску чи підйому босоногої жінки в тісній міні-спідничці. Та й Дзюнко Сімада навіть гадки не мала створювати свою модель для жінки, що користується аварійними сходами столичної швидкісної автостради номер 3. Проїжджаючи мимо паралельною зворотною лінією дороги, великогабаритні вантажівки гойдали сходами. Вітер, завиваючи, пролітав через їхню арматуру. Втім, Аомаме вже стояла на сходах. Ще трохи — і вона спуститься на землю.
Наостанок Аомаме озирнулась і, немов лектор, що закінчив свій виступ і стоїть за трибуною, очікуючи запитань, обвела своїм поглядом зліва направо й справа наліво суцільний ряд автомашин на автостраді, що за останній час анітрохи не просунулися вперед. Затримані там люди знічев'я стежили за кожним її рухом. «Власне, що збирається робити та жіночка?» — подумки запитували вони себе. На Аомаме, що опинилася по той бік залізного парканчика, зосередилися їхні погляди, у яких цікавість і байдужість перемішалися із заздрістю і зневагою. Їхні почуття, не переходячи на жоден бік, хилиталися, немов шальки терезів. Ніхто не піднімав руки й не запитував, а якби й запитав, то, звичайно, Аомаме не мала наміру відповідати. Люди мовчки з нетерпінням тільки очікували досі небаченої пригоди. Злегка випнувши підборіддя й прикусивши нижню губу, якусь мить вона оцінювала їх з-під темно-зелених скелець окулярів.
«Напевне, не уявляють собі, хто я така, куди зараз іду й що збираюся робити, — не ворушачи губами, подумки промовляла вона. — Поки вони там застрягли, нікуди не зможуть піти. Ні вперед, ні назад. А ось я не така. Я маю невідкладну роботу. Мушу виконати свою місію. Тому дозвольте рушити вперед».
Насамкінець перед ними всіма вона хотіла скривити фізіономію, але передумала. Не мала часу на таку зайву річ. Бо, скрививши обличчя, мусила б довго чекати, поки воно набере свого первісного вигляду.
Аомаме обернулася плечима до мовчазних глядачів і, відчуваючи під ногами неприємний холод заліза, обережною ходою почала спускатися вниз. Холодний вітер початку квітня куйовдив її волосся і раз у раз відкривав ліве вухо спотвореної форми.
Найперший спогад Тенґо припадав на його півторарічний вік. Розстебнувши блузку й вивільнивши груди з-під бюстгальтера, мати давала їх ссати якомусь чоловікові, явно не його батькові. У дитячому ліжечку він бачив маля — можливо, себе самого. Дивився на себе наче стороння людина. А втім, може, там лежав його брат-близнюк. Ні, там був, напевне, він, півторарічний Тенґо. Він збагнув це інтуїтивно. Маля спало, заплющивши очі й тихо посапуючи. Цей спогад був першим у його житті. Короткочасна, десятисекундна, картина виразно закарбувалася в його свідомості. Що було перед тим і потім, він не пам'ятав. Цей один-єдиний спогад виринав із пам'яті, як гостроверха башта з-під каламутної води великого потопу, що ринув на місто.
Як тільки випадала нагода, Тенґо розпитував у знайомих, на який вік припадає перший спогад у їхньому житті. Більшість відповідала, що на четвертий-п'ятий рік. Щонайменше на третій. Прикладів, що якась картина запам'ятовувалася раніше, він не зустрів. Видно, дитина сприймає та осмислює логічно навколишній світ хіба що в трирічному віці. На попередній стадії життя в очах дитини світ має вигляд незбагненного хаосу, розпливчастого, безформного, подібного до ріденької каші. В дитячому мозку він не залишає спогадів, а безслідно минає.
