— Дівчині виповнилося тільки сімнадцять років, вчиться в середній школі вищого ступеня. Вона ще не набула досвіду, як треба читати й писати художні твори. Можливо, й важко сподіватися, що її оповідання отримає премію серед молодих авторів. Та все ж варто, щоб воно потрапило на останній тур вибору переможця. Значною мірою це залежить від вас, Комацу-сан. Якщо ви посприяєте, то, сподіваюсь, справа піде певніше.
— Та ти що!.. — ще раз простогнав Комацу й знудьговано позіхнув. А тоді ковтнув води. — Тенґо-кун, ти лише добре поміркуй. Спробуй залишити цю неотесану писанину на останній тур конкурсу. Тоді ж шановані члени конкурсної комісії стануть дибки, будь певен. А може, й розгніваються. І ніхто з них цього оповідання до самого кінця не читатиме. Четверо членів комісії — відомі письменники. У них роботи й так по горло. Вони недбало переглянуть перші дві сторінки, а саме оповідання просто викинуть. Скажуть, що це рядовий твір учениці початкової школи й не більше. Якщо його обробити, то, може, в ньому щось і зблисне. Хоч би скільки я благав і до якого красномовства вдавався б, ніхто до мене не прислухається. Тож якщо мій вплив щось значить, то я хотів би використати його для підтримки твору, що має кращу перспективу.
— Ви хочете сказати, що просто вилучаєте це оповідання з конкурсу?
— Цього я не кажу, — потираючи край носа, відповів Комацу. — Я маю трохи іншу ідею.
— Трохи іншу ідею… — повторив Тенґо. У словах співрозмовника йому вчувалися зловісні нотки.
— Тенґо-кун, ти сказав, що треба покладати надію на її наступний твір, — вів далі Комацу. — Звісно, і я на це сподіваюся. Адже дбайливе вирощування молодого письменника дає редакторові велику втіху. Серце б'ється так, ніби раніше за всіх на нічному небі помітив нову зірку. Тільки, чесно кажучи, я сумніваюся, що в цієї дівчини є майбутнє в літературі. Не хочу особливо хвалитися своїм досвідом, але літературний світ мене годує ось уже двадцять років. І за цей час я на власні очі бачив, як різні письменники з'являлись і зникали. А тому навчився розрізняти, у кого є майбутнє, а в кого — ні. Тож дозволь мені сказати, що в цієї дівчини його немає. Ні близького, ні далекого, на жаль. Передусім її твір не є наслідком глибокого дослідження і тривалого навчання. Хоч би скільки ти чекав, а нічого не дочекаєшся від неї. Врешті-решт зневіришся. Якщо спитаєш чому, то я скажу, що авторка не має жодного
Тенґо задумався над цими словами. Йому здалося, що в них була своя логіка. Адже Комацу як редактор мав добру інтуїцію.
— А хіба є щось погане в тому, якщо дати їй шанс? — спитав Тенґо.
— Кинути у воду й подивитися, спливе чи потоне? Ти це хочеш сказати?
— Якщо коротко.
— Я досі вчинив багато злочинів проти живих створінь, а тому більше не хочу дивитися, як тоне людина.
— Ну, як мені бути?
— Ти принаймні стараєшся, добираючи слова, — сказав Комацу. — Наскільки я бачу, в тебе не видно недбальства. До написання твору ставишся надзвичайно сумлінно. Чому? Бо тобі подобається писати. І я це високо ціную. Любити писання — це найважливіша якість людини, що готується стати письменником.
— Однак цього не досить.
— Звичайно. Лише цього не досить. У творі має бути
Якийсь час Тенґо мовчав.
— А в тому, що написала Фукаері, на вашу думку, є щось недомовлене?
— Так, звісно є. Ця дівчина володіє чимось дорогоцінним. Не знаю чим, але володіє. Це зрозуміло. І тобі, й мені. Видно кожному, як дим від вогнища пополудні в безвітря. Але погодься, Тенґо-кун, з тим, що їй, можливо, важко нести те, чим вона володіє.
— Отже, якщо її кинути у воду, вона не втоне?
— Авжеж.
— І через це її не треба залишати на останній тур конкурсу?
— Ну, от ми й прибули! — сказав Комацу. І, скрививши губи, поклав обидві руки на стіл. — Тепер уже мені доведеться старанно добирати слова.
Тенґо підняв чашку кави й заглянув усередину. Тоді знову поставив на стіл. Комацу все ще мовчав. І Тенґо розтулив рота:
— Ви хочете сказати, що сплила на поверхню