На станції Мітака перед ним сиділа охайної зовнішності Мати з дочкою. Одяг на обох зовсім не дорогий і не новий. Але чистий і старанно доглянутий. Сорочки — білі-білісінькі, акуратно випрасувані. Дівчина — учениця другого або третього класу початкової школи. З великими очима, гарними рисами обличчя. Мати — худорлява, із зібраним у вузол на потилиці волоссям, окулярами з чорною оправою, сумкою із грубої бляклої тканини. Сумка — начебто чимось ущерть напхана. У жінки досить правильні риси обличчя, але в бокових кутиках очей проглядала нервова втома, яка, здається, робила її старішою за її вік. Хоча була лише середина квітня, вона тримала в руці парасольку від сонця, наче туго обмотану висушеними водоростями.
Обидві весь час сиділи мовчки. Певно, мати складала в голові якийсь план. Дівчина поряд із нею знічев'я позирала то на своє взуття, то на підлогу, то на рекламу, що звисала зі стелі, то на Тенґо, що сидів навпроти. Можливо, зацікавилася його здоровенною постаттю і зморщеними вухами. Малі діти часто дивилися на нього такими очима. Як на рідкісну, нешкідливу тварину. Дівчина майже не ворушила ні тілом, ні головою, лише поглядала навколо себе.
Жінка з дочкою зійшла в Оґікубо. Коли електричка сповільнила рух, мати мовчки швидко встала. В лівій руці тримала парасольку, в правій — сумку. Дочка підвелася відразу за нею. Мерщій покинула місце й вслід за матір'ю зійшла з електрички. Коли вставала, ще раз глипнула на обличчя Тенґо. В її очах проглядало слабеньке дивне світло, що видавало її благання чи скаргу, але Тенґо його помітив. Дівчина послала йому якийсь сигнал… Він це відчув. Але, ясна річ, не міг нічого зробити, навіть якби вона чогось просила. Обставин її життя він не знав і не мав права втручатися. Дівчина зійшла з матір'ю на станції Оґікубо, двері зачинилися, а Тенґо, все ще сидячи на старому місці, поїхав до наступної зупинки. На сидіння дівчини сіло троє учнів середньої школи, які, очевидно, поверталися з пробних іспитів. Перебиваючи одне одного, вони почали голосно розмовляти. Але залишкове зображення спокійної дівчини все ще довго стояло перед його очима.
Її очі нагадали йому про іншу дівчину. Він тоді вчився з нею в одному класі два роки — третій і четвертий початкової школи. Вона дивилася так само, як ця дівчинка в електричці. Пильно вдивлялася в нього такими очима. І…
Її батьки належали до релігійної організації під назвою «Братство свідків» — християнської секти, яка проповідувала кінець світу, завзято поширювала своє вчення і буквально дотримувалася у своїй поведінці того, що написано у Святому Письмі. Наприклад, не визнавала переливання крові. А тому, якщо її члени зазнавали в дорожній пригоді тяжкого поранення, то можливість вижити для них різко звужувалася. Робити велику операцію їм заборонялося. Зате коли настане кінець світу, вони могли воскреснути як богообраний народ і тисячу років жити у найбільшому щасті.
Та дівчина, як і ця, з електрички, мала великі гарні очі. Незабутні. Правильні риси обличчя, яке, однак, ніби вкривала непрозора плівка. Щоб не показувати ознак життя. Без потреби перед людьми не говорила. Своїх почуттів на обличчі не виставляла. Завжди міцно стискала губи.
Тенґо зацікавився нею тому, що наприкінці тижня вона разом із матір'ю поширювала їхнє вчення. Від членів «Братства свідків» вимагалося, щоб їхні діти, як тільки навчаться ходити, разом із ними брали участь у розповсюдженні їхньої віри. Починаючи від трьох років, здебільшого з матерями, діти ходили від дому до дому, роздавали брошуру «Перед потопом», дохідливо пояснювали людям вчення «Братства свідків» і вказували на ознаки морального занепаду, що з'являються в сучасному світі. Бога називали «отцем». Звісно, зазвичай їх проганяли від дому. Хряскали дверима перед самим носом. Бо, мовляв, їхня віра дуже обмежена, одностороння, відірвана від реальності. Принаймні для більшості людей. Однак дехто був готовий їх вислухати. У світі завжди знайдуться люди, які шукають співрозмовника на будь-яку тему. А серед них — декілька таких, що прийдуть на збори. Отож послідовники секти в пошуках подібної рідкісної можливості ходять від дому до дому і натискають кнопку дзвінка. Це для них священний обов'язок — хоч трошки розбудити світ. І що важчий цей обов'язок, що вищий поріг, через який доводиться переступати, то яскравішим стає дароване їм щастя.
Та дівчина ходила разом із матір'ю, яка в одній руці тримала сумку, напхану брошурами «Перед потопом», а в другій — парасольку від сонця. Дівчина йшла кілька кроків позаду. Із стиснутими губами, без жодного виразу на обличчі. Проходячи разом із батьком маршрутом, визначеним для збору абонентної плати для «NHK», Тенґо кілька разів з нею розминувся. Він упізнав її, а вона — його. І щоразу в її очах начебто спалахувало щось потаємне. Але, звісно, вона нічого не казала. Навіть не віталася. Тенґів батько квапився зібрати більше грошей, а її мати проповідувала настання кінця світу. Дівчина й хлопець на недільній вулиці швидко розминалися, тягнучись за батьками, й тільки на мить обмінювалися поглядами.
