Усі в класі знали, що вона належить до «Братства свідків». З релігійних причин не брала участі у святкуванні Різдва, в екскурсіях та поїздках, пов’язаних з відвідуванням сінтоістських та буддійських храмів. Не відвідувала спортивних свят, не співала шкільного й національного гімнів. Така крайня поведінка призвела до щораз більшої її ізоляції в класі. Крім того, перед шкільним обідом вона мусила проказувати особливу молитву. Голосно, виразно, щоб усі чули. Природно, що решті це не подобалося. Напевне, й вона не хотіла цього робити. Але їй втовкмачили в голову, що перед обідом треба її проказати, а відмовитися від цього правила, пославшись на те, що інші вірні їхньої секти не дивляться, вона не посміла. Бо «небесний отець» з висоти геть усе, навіть найменшу дрібницю, бачить.
Небесний отче, хай святиться ім'я твоє, хай прийде царство твоє. Прости нам усі наші гріхи. Благослови наші скромні діла. Амінь.
Пам'ять — дивна річ. Хоча минуло років двадцять, але цю фразу він добре пам'ятає. Хай прийде царство твоє. Щоразу, коли Тенґо чув цю молитву, думав: «Що це за царство? Чи є в ньому корпорація «NHK»? Напевне, нема. Якщо нема «NHK», то, звичайно, не треба збирати абонентної плати. А коли так, то, можливо, було б добре, якби таке царство прийшло якнайшвидше».
Тенґо не обмовився жодним словом з тією дівчиною. Бо, перебуваючи в тому самому класі, не мав такої нагоди. Вона завжди трималась осторонь від інших і без потреби ні з ким не розмовляла. А спеціально підходити до неї, щоб заговорити, не дозволяли обставини. Однак у душі він їй співчував. Бо їх поєднувала особлива спільність — у неділю вони мусили ходити від дому до дому й натискати на кнопку дзвінка. Тенґо добре розумів, як глибоко ранить дитячу душу силоміць накинутий обов'язок — поширювати віру чи збирати абонентну плату. У неділю діти мали б досхочу гратися із однолітками, а не збирати плату погрозами або проголошувати страшний кінець світу. Таку роботу, якщо вже це потрібно, краще виконувати дорослим.
Тільки одного разу, чисто випадково, Тенґо подав дівчині руку. Це було восени, в четвертому класі. Під час лабораторної практики з природознавства хтось із однокласників, що був за одним з нею столом, зробив їй прикре зауваження. Бо вона помилилася в порядку виконання досліду. Яка це була помилка, Тенґо не пам'ятає. Тоді один хлопець поглузував з того, як «Братство свідків» поширює віру. Мовляв, ходять від дому до дому й передають дурні брошури. І назвав її «Отцем». Загалом це була рідкісна подія. Бо всі учні не знущалися з неї, не насміхалися, а скоріше повністю нехтували, вважали, ніби вона
Він підійшов до її стола й запросив приєднатися до свого гурту, зробив це, не довго думаючи, не вагаючись, майже інстинктивно. І старанно пояснив їй суть досліду. Уважно вислухавши його, вона все зрозуміла й більше не робила такої помилки. За два роки навчання в одному класі він тоді вперше (і востаннє) заговорив з нею. Тенґо успішно вчився, був високого зросту й сильний. Нікому ні в чому не поступався. А тому ніхто (принаймні в той момент) не кепкував з нього за те, що захистив її. Але через те, що він став на її бік, ступінь його репутації у класі, здається, помітно знизився. Здавалось, ніби своїм ставленням до неї в ту мить він осквернив себе.
Однак Тенґо цим не переймався. Бо добре розумів, що вона — звичайна дівчина. Якби її батьки не належали до «Братства свідків», то виховували б її по-звичайному. І тоді всі сприймали б її як свою. А так до неї в школі ставилися наче до невидимки. Ніхто й не робив спроби заговорити з нею. Не робив спроби навіть побачити. Тенґо вважав це великою несправедливістю.
Але й після того він не розмовляв з нею. Бо не мав потреби й нагоди. А проте коли часом їхні погляди зустрічалися, на її обличчі з'являлася ознака легкого напруження, яку Тенґо розумів. Може, вона відчувала незручність через той випадок під час досліду з природознавства. І, можливо, сердилася — мовляв, краще б він цього не робив. Сам Тенґо не зумів у всьому цьому розібратися. Був молодим хлопцем, нездатним із виразу її обличчя збагнути тонкі порухи в її душі.
