— А взамін вони хочуть від вас мовчання і забуття. Ви причетні до однієї справи. Брали в ній участь, не знаючи її мети й обставин. Діяли, немов солдат, якому дали наказ. І за це я не збираюся вам дорікати. Тому, якщо ви забудете те, що було, то все скінчиться добре. Буде поставлено крапку. Громадськість не знатиме, що це ви за когось написали «Повітряну личинку». Що ви маєте якийсь стосунок до цієї книжки. І взагалі не матимете. Ось чого вони хочуть від вас. Зрештою, і вам, гадаю, це вигідно.
— Значить, мені ніхто не завдасть шкоди? — спитав Тенґо. — А іншим людям, причетним до цієї справи?
— Ну, кожен випадок розглядатиметься окремо, — неохоче відповів Усікава. — Нічого конкретного не можу сказати, бо не я це вирішую. Але якихось заходів, гадаю, доведеться вжити.
— У вас довгі й сильні руки.
— Це правда. Як я вже казав,
— Я дійшов висновку, що не можу прийняти від вас грошей.
Усікава мовчки зняв окуляри, старанно протер скельця хустинкою, добутою з кишені, й знову почепив на ніс. Ніби хотів сказати, що, можливо, між побаченим і почутим є якийсь зв'язок.
— Інакше кажучи, пропозицію відхилено?
— Саме так.
Зпід окулярів Усікава позирав на Тенґо, немов на хмару дивної форми.
— А чому? Як на мене, це зовсім непогана оборудка, хіба ні?
— За будь-яких обставин ми всі сиділи в одному човні. Тому зараз я не можу тікати сам-один, — пояснив Тенґо.
— Дивина, та й годі! — щиро здивувався Усікава. — Я не зовсім добре розумію. Вибачте, але ніхто, крім вас самих, про вас не потурбується. Це правда. За дрібні гроші вас просто добряче використали. І через це ви постраждали ні за що ні про що. Тож, природно, дехто обурився — мовляв, не жартуйте з нами, не морочте нам голови. На їхньому місці я також сердився б. І все одно ви прикриваєте своїх спільників. Кажете, що не можете втекти сам-один. Не второпаю, до чого тут човен. У чому причина?
— Зокрема, в жінці, яку звати Кьоко Ясуда.
Усікава неохоче сьорбнув охололої кави з молоком. А потім спитав:
— Кьоко Ясуда?
— Ви щось знаєте про неї? — спитав Тенґо.
Ніби не розуміючи суті розмови, якийсь час Усікава тримав рот напіврозтуленим.
— Та ні, чесно кажучи, ми нічого не знаємо про таку жінку. Клянусь, справді не знаємо. Власне, хто вона?
Тенґо мовчки хвилину дивився в очі Усікави. Однак на його обличчі нічого не міг прочитати.
— Моя знайома.
— Може, ви мали з нею тісні стосунки?
Тенґо не відповів.
— Я хочу знати, що ви їй заподіяли.
— Що заподіяли? Нічого, — відповів Усікава. — Правду кажу. Як я вже казав, ми про неї нічого не знаємо. А що можна зробити незнайомій людині?
— Але ж ви казали, що найняли здібного експерта й ретельно дослідили мою біографію. Докопалися, що я переробив твір, який написала Еріко Фукада. Дізналися багато чого про моє особисте життя. Тож, природно, можна подумати, що той експерт довідався про мої стосунки з Кьоко Ясудою.
— Так, ми справді найняли здібного експерта. І він розкопав різні подробиці про вас. Тому, можливо, натрапив на ваш зв'язок з цією Ясуда-сан, як ви кажете. Та якщо навіть він роздобув якусь інформацію про це, то до мене вона не дійшла.
— Я дружив з Кьоко Ясудою, — сказав Тенґо. — Щотижня зустрічався з нею. Потай. Бо вона заміжня. Та раптом одного дня, нічого не сказавши, вона зникла.
Усікава легенько стер піт з кінчика носа хустинкою, якою протирав окуляри.
— Кавана-сан, ви думаєте, що ми якось причетні до зникнення цієї заміжньої жінки? Так?
— Можливо, донесли її чоловікові, що я з нею зустрічаюся.
Усікава розгублено стулив губи.
— Та навіщо ми мали б це робити?
Тенґо напружив руки, що лежали на колінах.
— Мене занепокоїло те, що ви сказали минулого разу по телефону.
— А що, власне, я сказав?
— Мовляв, коли людина досягає певного віку, то її життя стає лише безперервним процесом різних утрат. Дорогі для неї речі, одна за одною, як зубчики гребінця, вислизають з її рук. Щось у такому дусі. Пригадуєте?
— Так, пригадую. Я справді недавно так сказав. Але ж це було загальне судження. Я висловив свою особисту незграбну думку про гіркоту, яка наростає з віком. А конкретно я не мав на увазі Ясуда-сан.
— Але в моїх вухах це пролунало як попередження.
Усікава кілька разів хитнув рішуче головою.
— Нісенітниця! Ніяке це не попередження. Лише моє особисте загальне судження. Клянусь, я справді не знаю нічого про Ясуда-сан. А що, вона зникла?
Тенґо провадив далі:
— А потім от що ви сказали. Якщо я вас не послухаюся, то, можливо, це матиме на близьких мені людей небажаний вплив.
— Це правда. Я так сказав.
— І це не попередження?
Запхнувши хустинку в кишеню піджака, Усікава зітхнув.
— Можливо, це звучить як попередження, але й воно — загальне судження. Кавана-сан, про Ясуда-сан я не знаю нічого. Навіть її імені не чув. Клянусь усіма богами.
Тенґо ще раз придивився до обличчя Усікави. Цей чоловік, можливо, й справді нічого не знає про Кьоко Ясуду. В усякому разі, розгубленість на його обличчі здавалася правдивою. Та навіть якщо він нічого не знає, це не означає, що
