— Я розумію ваш настрій. Та все одно бажано шукати. Зрештою, я не маю права комусь щось радити.
— Я пошукаю, — сказав Тамару. — Потрібен тренований сторожовий пес. Постараюсь якомога швидше зв'язатися із собакознавцями.
Аомаме подивилася на годинник і встала. До заходу сонця ще залишався певний час, але на небі вже проглядали ознаки надвечір'я. До небесної блакиті почав домішуватися інший відтінок. Сп'яніння від хересу ще не вивітрилося. Цікаво, чи господиня спить?
— Ось як висловився Чехов, — повільно піднімаючись, сказав Тамару. — Якщо в першій дії п'єси висить рушниця, то в останній вона має вистрелити.
— І що це означає?
Тамару стояв навпроти Аомаме, вищий від неї лише на кілька сантиметрів.
— Що у п'єсі треба обходитися без зайвої декорації. Якщо в ній буде пістолет, то рано чи пізно він має вистрелити. Чехов любив писати твори так, щоб уникати непотрібних прикрас.
Аомаме поправила рукав сукні й повісила сумку на плече.
— І це вас непокоїть? Якщо на сцені з'явиться пістолет, то обов'язково колись вистрелить?
— Якщо Чехов має рацію.
— А тому ви не хочете давати мене пістолета?
— Бо це небезпечно й протизаконно. Крім того, Чехов — письменник, який заслуговує довіри.
— Але ж ідеться не про п'єсу, а про реальний світ.
Тамару примружив очі й не відривав погляду від Аомаме. Потім повільно сказав:
— Та хто це знає?
Тенґо поставив грамплатівку із «Симфонієтою» Яначека на програвач і натиснув на кнопку автоматичної гри. Чиказьким симфонічним оркестром диригував Сейдзі Одзава. Хвилину програвач крутився зі швидкістю 33 обороти на хвилину, звукознімач повернувся досередини, а голка натрапила на борозенку платівки. Із динаміка після вступу мідних духових інструментів полилися яскраві звуки тимпана. Це була його найулюбленіша частина твору.
Слухаючи цю музику, він сидів перед екраном електронної друкарської машинки й вистукував на її клавішах ієрогліфи. Слухати рано-вранці «Симфонієту» Яначека стало однією з його щоденних звичок. Відтоді, як у середній школі вищого ступеня він випадково замінив ударника в оркестрі, вона набула для нього особливого значення. Вона його особисто збадьорювала й захищала. Принаймні так йому здавалося.
Слухав він її також разом із заміжньою, старшою за віком подругою. «Досить непогана», — казала вона. Однак більше, ніж класична музика, їй подобалися старі записи джазу. І чим були давнішими, тим здавалися кращими. Як для жінки її покоління це дивне уподобання. Особливо любила вона грамофонні записи блюзів В. С. Хенді[1] у виконанні молодого Луї Армстронґа, коли на кларнеті грав Барні Біґард, а на тромбоні — Траммі Янґ. Вона подарувала цю грамплатівку Тенґо. Не для того, щоб він слухав, а щоб вона сама насолоджувалася.
Після сексу, лежачи в ліжку, вони часто слухали цю платівку. Не один раз слухали, та вона їй не обридла. «Звісно, труба й пісня Луї — бездоганні, але якщо хочеш знати мою думку, то я радила 6 тобі звернути увагу на гру кларнетиста Барні Біґарда», — казала вона. Щоправда, на платівці Барні Біґардові рідко випадало виконувати соло. Коротко й одноразово. Бо, що не кажи, головну роль у ній виконував Луї Армстронґ. Та все одно вона з любов'ю згадувала нечасті соло Біґарда й завжди у такт з ними тихенько мугикала.
«Можливо, є інші чудові джазові кларнетисти, не лише Барні Біґард. Але такої теплої й тонкої гри на кларнеті я ні в кого з них не знайшла, — казала вона. — Його гра — звісно, в найкращих випадках — завжди викликає в думках той самий уявний образ». Щоправда, Тенґо не знав, яких інших джазових кларнетистів вона мала на увазі. Але, не один раз прослухавши платівку, він поволі зрозумів, що гра на кларнеті в ній прекрасна, невимушена, повна поживи для душі й багата на уяву. Та щоб досягти такого розуміння, довелось уважно слухати. Потрібен був здібний гід. Інакше суть гри пролітала повз вуха.
— Барні Біґард грає прекрасно, наче талановитий бейсболіст на другій «базі», — сказала вона одного разу. — Його соло чудове, але достоїнство гри Біґарда найкраще виявляється в тому, що зачіпає людське нутро. Він легко справляється з тим, що здається страшно важким. Справжню її вартість розуміє лише уважний слухач.
Щоразу, коли починав звучати шостий твір з «Atlanta Blues» на зворотній стороні платівки, вона хапалася руками за Тенґо й, почувши витончене соло Біґарда, що звучало між співом та соло Луї Армстронґа, лаконічно його вихвалювала: «Ось послухай! Спочатку раптовий протяжний крик, як у маленької дитини. Наче здивування, сплеск радості чи жадоба щастя, що переходить у задоволене зітхання, яке, звиваючись, біжить осяйною водяною доріжкою і непомітно тоне десь у незвіданому місці. Такого хвилюючого соло не здатен виконати ніхто, крім нього. Ні Джімі Нун, ні Сідні Бечет, ні Пі Ві Расел, ні Бені Ґудман — ніхто з відомих кларнетистів не може створити чогось схожого на такий вишуканий мистецький виріб.
— Чому ти така обізнана із старим джазом? — запитав одного разу Тенґо.
